Після лекції отримав багато запитань, де її можна побачити чи послухати. На жаль, формат лекторію ВШЕ не передбачає аудіо- чи відеозапис лекцій. Враховуючи бажання багатьох дізнатися, про що я розповідав слухачам ВШЕ, дозволю собі оприлюднити основні тези цієї лекції.

Тези лекції

(частина перша)

• В Україні діє найпрофесійніший уряд за всі часи української незалежності. Ніколи раніше не було в уряді стільки урядовців із західною освітою, вільним володінням англійською. Також, в уряді та урядових агенціях ніколи не було стільки успішних менеджерів з приватного бізнесу. Тому з цієї точки зору ми маємо найкращий уряд.

В той же час економічна історія не знає прикладів, коли б країна успішно розвивалася, де прем’єр-міністр виступає не мотором та творцем реформ, а їх відвертим гальмом.

Але негатив пов’язаний не тільки з особою прем’єр-міністра. Не менш значущим є те, що в цьому уряді немає загального усвідомлення, яку країну вони хочуть розбудувати.

При цьому в нашому уряду немає українського Людвига Ерхарда, Лешека Бальцеровича, Кахи Бендукідзе, Стенлі Фішера. В той же час в реформаторському уряді критично важливо мати інтелектуального лідера, який своїм авторитетом може формувати загальне бачення реформ, шляхів та послідовність їх проведення. Це важливо, бо в уряді завжди існуватимуть велика кількість урядовців впевнених в своїх знаннях та розумінні того, що і як потрібно робити. І доволі часто вони мають прямо протилежні рецепти з розв’язання тих завдань, що стоять перед країною. Отже, хтось повинен, завдячуючи своєму рівню знань, досвіду та авторитету вести колектив урядовців в певному напрямку.

Зрозуміло, що не маючи загального усвідомлення концепту тієї країни, яку хочуть отримати в результаті реформ, практично неможливо досягти значущих успіхів.

• Для того, щоб мати концепт майбутньої країни та провести успішні реформи, важливо усвідомлювати особливості України та розуміти, чому побудувати в нас економічну модель, наприклад, Скандинавських країн, Німеччини, США, Японії, Південної Кореї чи Китаю неможливо.

В Україні живуть українці, зі своїми традиціями, звичками, цінностями, зі своїм ставленням до влади, до правових норм, до власності, до колективу.

Сліпе перенесення досвіду інших країн на українську землю ні до чого доброго призвести не може. Тому доволі часто запрошення в Україну експертів інших країн, чи наших громадян, які успішно багато років пропрацювали за кордоном, нічого корисного в реформування не привносить. Більш того, в переважній більшості випадків, наші «розумники» таким чином підлаштовували під власні інтереси рекомендації іноземних експертів, що в результаті ми отримували ще більш корумповану та менш ефективну економічну систему. При цьому, на всі критичні зауваження вже українських експертів, що запропонована система економічних регуляцій лише погіршує економічну ситуацію, слідує мантра: «так в Європі, в Китаї чи в США, і там це працює».

• Отже, визначаючи концепт майбутньої країни та необхідних реформ, потрібно зрозуміти особливості саме України, щоби використати українські традиції, звичаї, цінності для успішного реформування країни.

Ставлення до держави

• Одним з важливіших є питання, як українці історично ставляться до держави та державних приписів?

Ми раніше не мали своєї державності. В часи гетьманів (17-18 століття), українці не сприймали їх як царів, самодержців. Гетьмани обиралися та були першими серед рівних. Жодного особливого пієтету до влади в українців не було.

Хуторянський спосіб ведення домашніх господарств передбачав економічну незалежність переважної більшості родин. Родюча українська земля, сприятливі кліматичні умови та працьовитість дозволяли українським родинам не потребувати чиєїсь зовнішньої допомоги та не бути залежними від когось.

Потрапивши спочатку під польське, а потім російське ярмо, українці не сприймали державу та владу своєю. Вони ставилися до неї завжди критично, з дулею в кишені.

Для українців влада в переважній більшості випадків не була авторитетом, нічого доброго від неї не чекали, та не довіряли їй. Будь-яка особа, яка пішла у владу, в очах українців виглядає ледарем, що лише розраховує збагатітися. Це суттєво відрізняє українців від народів багатьох країн, де влада майже не священна, її приписи мають виконуватися, навіть, якщо вони тобі не подобаються.

Цю українську особливість дуже важливо усвідомлювати, коли є намагання ввести якесь державне регулювання. Попри можливу очевидну потребу в тих чи інших регуляціях доцільно перед їх впровадженням задаватися питанням, а чи будуть вони виконуватися.

Загальна моя теза полягає в тому, що в Україні потрібно будувати державу з якомога меншими державними регуляціями.

Це не означає, що їх не повинно бути взагалі. Але чим менше їх буде, тим краще. Домогтися дотримання мінімуму регуляцій легше, ніж коли їх надмірно багато, навіть, якщо вони виглядають корисними та правильними.

В більшості випадків доцільніше йти шляхом закріплення в нормативному порядку тих регуляцій, які вже стали найбільш поширеними. В переважній більшості випадків громадяни діють раціонально, тому очевидні дурості вони не роблять.

Більшим чи меншим має бути перерозподіл національного доходу

• Ще одним цікавим питанням є, а що більш характерно для українських громадян - сподівання на патерналізм з боку держави, чи розрахунок в першу чергу на власні сили?

Очевидно, що радянські звички залежності від держави доволі сильно вкоренилися в свідомості українських громадян. Нерідко можна почути фразу: «держава нам зобов’язана дати» чи «а що мені ця держава дала?»

Попри таку сильну «совкову» звичку, чи справді люди розраховують на державу? Чого вони дійсно бажають – більш отримувати від держави, але і більше їй віддавати у вигляді податків, чи навпаки – якомога менше віддавати, і при цьому особливо на державу не розраховувати.

Зрозуміло, що найбільше вони бажали б якомога менше віддавати, при цьому якомога більше отримувати. Але поєднати це неможливо, тому потрібно вирішити, що більш притаманним є для українців.

Насправді, українці, попри постійні згадування, що держава їм щось винна, особливих сподівань на неї не мають. Звичка більше розраховувати лише на себе та свою родину, має більш глибоке коріння ніж те, що їм прищеплювали в радянські часи.

Згадаємо першу тезу про те, якою є довіра до держави, та в якій мірі українці готові чесно віддавати багато державі, сподіваючись, що згодом зможуть багато від неї отримати.

Враховуючи, доволі очевидний, як на мене, висновок щодо глибинної недовіри українців до держави, варто виходити з того, що шведського соціалізму в Україні ніколи не побудувати. А тому доцільно чесно запропонувати громадянам йти по шляху якомога меншого перерозподілу національного доходу. Тобто, менше направляти в державну казну, але при цьому розраховувати на мінімальну підтримку з боку держави. З економічним зростанням цей мінімум держава зможе збільшити. Але в жодному разі не варто не тільки зараз, а і в майбутньому, досягати цього за рахунок зростання, так званого, фіскального відсотка ВВП.