Ніколи не вірила у все, що зветься привидами або примарами… Вони для мене – або результат порушення біохімії мозку, або – засіб літературної містифікації. Одним словом – маячня.

Але, попри всеперемагаючу логіку, світ таки сповнений примар. Вони створені нами і живуть серед нас.

От, наприклад, у російському соціумі здебільшого живе привид невиправданої ворожнечі. Він приходить до росіян у різних іпостасях: іноді – це НЛО з прапорцем США, яке прилетіло знищити пам’ятники Леніна у білокамінній, іноді це – бандерівець, в одній кишені якого лежать щойно відстріляні снігурі, а в другій – неодмінно візитка Яроша. Щоправда, російського привида побороти достатньо просто – треба лише вимкнути RussiaToday і ввімкнути здоровий глузд.

Хоча, то не наша справа. Нам своїх, українських примар, дівати нікуди. Щоб розібратися бодай з однією, почнемо з самого початку.

Мова піде про Міжнародний дитячий центр «Артек», який майже до сьогодні вважався провідним лідером у системі організації дитячого відпочинку. Дехто із комуністичного покоління й досі вважає його «колискою совка», «кузнею комсомолу», але це швидше побічний ефект радянської психології, аніж реальність. Насправді ж, МДЦ «Артек» — це міжнародна країна дитинства, яка до 2012 року мала статус «під егідою ЮНЕСКО ІІ категорії», це – був унікальний простір для проведення міжнародних конкурсів та фестивальних програм, це – був один з небагатьох шансів виховати  в нашій країні Дитину Майбутнього.

Якщо ж полишити романтику, варто зазначити, що МДЦ «Артек» — це до 2014 року державне підприємство України з територією у 216 гектарів на самісінькому березі Чорного моря, з повноцінною інфраструктурою і прекрасним потенціалом. Сукупність цих фактів роками примушували вишиковуватися чиновників у чергу за ласим шматком. Кому тільки не підпорядковувався МДЦ «Артек» — від Міністерства молоді та спорту до ДУСу (Державне управління справами). До речі, ДУС став для «Артеку» останнім патроном і одночасно вироком.

У «Артека» була якась погана карма з генеральними директорами. Вони постійно змінювалися призначеннями вищезгаданої державної установи, а далі, як у казці: «не щастило або королівству, або самому королю». Одні доводили підприємство до занепаду в рекордні строки і тікали, бо голодну корову доїти не резонно, другі – піднімали підприємство з колін, зменшували вірогідність дерибану і тим самим потрапляли під немилість того ж таки ДУСу.

І от, у 2010 році з призначенням нового генерального директора – Олени Піддубної, розпочалася «похоронна процесія» на честь «Артеку». За два роки її правління підприємство напрацювало величезні борги, втратило статус «під егідою ЮНЕСКО», а також державний акт на землю. У відомому в світі дитячому центр процвітає корупція, відбувається незаконне скорочення працівників, територію розтягують під приватні магазини-кафе, дачі, а батьківські інтернет-форуми галасують про напівголодних дітей.

Окрема історія – тендерна політика підприємства: закупівля продуктів харчування відбувалась по казково завищеним цінам, більшість тендерів на реконструкцію об’єктів отримувала фірма, пов’язана з іменем сина Януковича. На ділі ж, відбувається така собі «псевдореконструкція» об’єктів, які того не потребують. Цікавими були і святкування днів народжень колишнього Президента в Криму, оскільки обслуговували їх презентабельні автобуси «Артеку», однак, документи засвідчують, що це  були дитячі екскурсії. Одним словом, керівництво «Артеку» відверто плутало поняття «благо держави» та «ваше благородіє».

Революція Гідності по-артеківські

В середині колективу теж ситуація була напруженою, співробітники розбилися на три табори: одні підігравали керівництву, другі — натягли «шапку-невидимку» по самісінькі вуха, треті — відверто бунтували.

Саме для останніх персональна Революція Гідності розпочалася  з прес-конференції, яка інформувала усіх бажаючих про зловживання керівництва дитячого табору. Запрацювала судова машина. Керівництво «Артеку» ініціювало судову справу «про захист ділової репутації», яку воно програло у двох інстанціях – міському та апеляційному судах, та не без об’єктивної інформаційній підтримці телеканалу «Чорноморка».

Варто зазначити, що в ході судового процесу було отримано багато цікавих документів – від асортименту страв дитячих таборів, який не відповідав державним вимогам, до офіційних відповідей прокуратури, Рескомзему, ДУСу, які принципово відрізнялись одна від одної у частині показників площі «Артеку». Олена Піддубна таки звільнилась з посади генерального директора «за власним бажанням». Як на мене, то є дивним. Мені здається, можна зізнання у Генпрокуратурі написати за власним бажанням, але, щоб награбувати державних грошей і піти гуляти з ними по своїй країні за власним бажанням – це якось не логічно. Але, поки що, залишімо у спокої цей факт, на все свій час.

Повернімося до артеківських справ. У березні минулого року центр опинився в окупації. На флагштоках українські прапори змінилися на триколори. Більшість його працівників отримали російські паспорти, а бунтарі виїхали на материк. Вже тут вони дізналися, що «Артек» виключений із переліку державних підприємств України. Дійсно,чому б і ні? Очі не бачать – душа не болить. Однак, МДЦ «Артек» — це не просто тимчасово втрачена територія та інфраструктура, це, в першу чергу – люди з багаторічним досвідом унікальної роботи. Кожного божого дня наша країна втрачає кадровий ресурс, який у вигляді молодих спеціалістів від’їзджає  працювати аніматорами до Туреччини, нянями до Італії і клоунами шоу-програм до Китаю. До того ж, ці люди покинули Крим, бо не погодились із правилами гри окупантів, а тому, не варто заздалегідь вносити їх до списку «мертвих душ».

Покидаючи Крим, працівникам вдалось забрати із собою цілу низку авторських фестивальних програм. Серед них – Міжнародний конкурс-фестиваль «Наша земля — Україна», покликаний посіяти в душах дітей національно-патріотичне зерно, таке необхідне нашій країні саме зараз. І от, апробовані, дивом не втрачені програми артеківчани принесли до Департаменту оздоровлення та санаторно-курортного лікування Міністерства соціальної політики, а там кажуть: «Ваші програми – супер, тільки щоб вони не вмерли – шукайте спонсорів».

Звісно, ми – самостійний народ. Ми можемо самотужки вдягнути голу армію, нагодувати біженців, залатати дірки у держбюджеті сплатою підвищених комунальних тарифів. Але виховувати наше майбутнє, шановні можновладці, вам доведеться разом із нами. А поки що, виходячи у кінці робочого дня в коридори своїх міністерств та департаментів, гарненько придивитися: там, у сутінках коридорів, блукає покинутий вами привид «Артеку», відчайдушно натикаючись на зачинені двері ваших кабінетів…

Ірина СУЛІКОВСЬКА, для ІА «Голос Криму»