Алексей Азаров 

Нещодавно німецькийпрем’єр А. Меркель заявила,що наразі умов для підписання з УкраїноюУгоди про асоціацію немає, але вониу ЄС вірять, що усі труднощі у відносинахміж сторонами будуть зрештою подолані.

Паралельно із цимвисловлюються занепокоєнняукраїнськими виборами.

Ствердження провідсутність умов для підписанняпарафованої угоди, якщо перекласти йогоз мови європейської дипломатії, означаєм’який натяк на невдоволення українськоювладою, який, очевидно, сама українськавлада ніколи не оцінить належним чином.

Взагалі, я коли все чуюта читаю, то у мене виникає лише однепитання про те, кому ж все це може бутиадресоване?

Українська влада усіці половинчасті та невпевнені заявисприймає як слабкість та відповідаєналежним чином.

Приміром, у виглядіпублічного знущання.

Судова система у наснезалежна. Українці вірять судам. Проблем– жодних.

Та навіть якби цей натякі не був настільки м’який, то кого вонипланували таким чином налякати?

Припустимо, що завтрау ЄС заявили б, що припиняють будь-якіконтакти із Україною, заморожуютьміждержавні відносини і ставлять підвеликий сумнів перспективи європейськоїінтеграції.

І кого б це налякало?Очевидно, нікого. Більше того, це б сталозайвим ідеологічним каменем у стінуукраїнської влади, оскільки дозволилоб їм стверджувати про «зловісні наміриєвропейців» та підступну невидиму рукуопозиції, що тягнеться до нас із Заходу.От, мовляв, ми до них з усією душею…

Приміром, ЄС плануєлякати українську владу заморожуваннямвстановлення безвізового режиму. Алекого це може лякати? Лише звичайних,рядових громадян. Усі ті, кому у нас«потрібно», подорожують до ЄС завдякидипломатичним документам, а їх наближеніспокійно користуються перевагамиШенгену. Навіщо їм в принципі будь-якібезвізові режими з ЄС?

Погрожувати українськійваді зупинкою інтеграційних процесівз ЄС – це все одно, що погрожуватирабовласнику перспективами того, щойого рабів звільнять та відпустять наусі чотири сторони. Як думаєте, це йогосильно налякає?

Проблема відносин міжУкраїною та ЄС полягає втому, що тіособи, які в Україні відповідають заухвалення будь-яких серйозних рішень,вже давно самостійно та власними родинамиінтегровані в Європейський простір.Хтось обираєАвстрію. Хтось обираєЛондон. Конкретне місце у даномувипадку особливої ролі не грає. Майжеусі спадкоємцінавчаються та постійно живуть уЄвропі.

В Росії останнім часомнамагаються демонструвати бодай видимістьтурботи про цю проблему. У нас і натяківна це не спостерігається.

Найголовніше, що правдиваБатьківщина цих космополітів – там, ізцими країнами вони пов’язують своємайбутнє, а Україна для них – це простомісце, де вони зароблять гроші на красивежиття у Віднях-Лондонах. І цілком логічно,що їх більше турбує доля власного дому,а не якихось абстракцій. Більше того,їм мабуть набагато приємніше жити там,не спостерігаючи навкруги присутністьспівгромадян, від яких вони так стараннонамагаються утекти.

Звісно, для суспільствавсе це обґрунтовують по іншому. Що в ЄСна нас очікують страшні речі. Що сам вінскоро зруйнується і т.д. Але самінаполегливо лізуть у самий епіцентрмайбутнього катаклізму. Мабуть, абигрудями закрити нас від майбутньогокатаклізму?

Європа ж продовжуєвести перемовини з українською владою,роблячи вигляд, що останню справді бодайякоюсь мірою хвилює доля своєї колоніїта рабів, що там мещкають.

Звісно, доля колоніїне може не хвилювати, оскільки тамзнаходиться джерело доходів. Але іхвилювання це абсолютно не тотожнехвилюванню за долю метрополії. Приміром,для Британської імперії було дужеважливим стабільне надходження коштівіз Індії, але значно менше хвилюваладоля самих індусів.

ЄС перманентно намагаєтьсявпливати на українську владу натякамина зупинку інтеграційних процесів. Алечи потрібні вони самому класу українськихфеодалів? Вони – там. Їх діти та онуки– теж там. Вони настільки вже тамзакріпилися, що лише, приміром, Франціюсприймають як свій дім. Тому, приміром,родина одногонародного депутата України навітьховати його вирішила там. 

Це ясна вказівка нате, що з Україною їх вже ніщо не пов’язує.

А тепер уявімо собі, щоперспективи вільного переміщеннягромадян України в ЄС реалізовані. Таце ж страшний сон для українськоїфеодальної верхівки, яка звиклависмоктувати усі соки з власних громадян,виплачуючи їм копійчану зарплату.Відкриття кордонів означатиме переростанняокремі потічків рабів, що тікають, уповноводні ріки.

Але європейцям можнадещо порадити. Якщо вони дійсно хочутьвплинути на українську владу, то можутьприсудити її до найстрашнішої для нихміри покарання – проживання в Україні.

Уявіть собі, який бибув шок для Лондонського істеблішментуХІХ ст., якби їх у примусовому порядкувиселили з Англії кудись до Нігерії абоЯмайки. Щось таке б відчув і наш«елітаріум», ступивши на підзабутуукраїнську землю.

Якщо для Європи справдінебайдужа Україна, то їй слід потурбуватисяпро заборону в’їзду на свої терена дляосіб, які мають відношення до українськоївлади (депутати, міністри, керівникицентральних установ та члени їх родин).Звісно, із заморожуванням банківськихрахунків. І так до того часу, поки усіспірні питання у відносинах не будутьвирішені.

Щоб відносини змінилися,в ЄС мають поставити питання руба. АбоУкраїна інтегрується у ЄС як цілісність,або її правляча «еліта» повертаєтьсядо себе додому, та уже на місці вирішує,що для них краще: обрії донецькихтериконів, безкраї простори Чукоткиабо засніжені поля Казахстану. А допокиБрюссель буде вигадувати подвійністандарти для звичайних українськихгромадян та їх місцевих панів, то ірезультат буде незмінним.

 Петр ОЛЕЩУК