MENU

Відкрили самі... Це був якийсь жах! Вона там варила дитину, точніше те, що було дитиною...

3187 2

 

ВИМОРЕННЯ ГОЛОДОМ.Свідоцтва очевидців


Під час голоду 1933 рокумені було 18 років. Годували людьми людей– ось як було.


Гoлодували в селі невсі, але дуже багато людей, які прийшлидо села в надії на щось краще. Люди мерли,як мухи, як соняшники лежали вздовждороги. Йдеш бувало додому, а білястовпчика опиралась людина і думаєш –дай підійду. Підходиш, а вона мертва.Очі ворони повидзьобували. Ми теж несолодко жили, але щоб дуже вже скрутно– ні, обманювать не хочу. В сім’ї насбуло 9 дітей, батько робив у банку, мамасиділа з дітьми, вела домашнє господарство.Цей голод для нашої сім’ї дуже пам’ятнийі страшний. Мама народила двох немовляті через 2 тижні їх не стало.


Одного разу до нас наподвір’я забрів чоловік, дуже худий,зморений, голодний. Мамі дуже болячебуло дивитись на нього, і вона дала йомукухлик молока та скоринку хліба. Требабуло бачити, з якою жадібністю людинаїла. А десь через годину, коли ми вийшлина подвір’я, побачили, що чоловік вмер:мабуть, не витримав такої кількості їжішлунок.


Зараз багато розповідаютьпро голод, про те, як страждали в ті часидіти. Самі батьки знущалися над ними. Ябула дуже близьким свідком одного зтаких випадків.


У селі був голод, і томув правлінні сільради вирішили назначить,так би мовити, чергового. В його обов’язкивходило ходити по вулиці села іспостерігати, щоб був порядок. Для цьогов руках чергового була так звана калатушка. І ось в один із вечорів такимчерговим поставили мене. Проходячи повзхати нашої сусідки Вихрест Оксани, япомітила, що вікна завішені, в хатісвітиться, а з димаря фугує дим. Я дужездивувалася, бо вранці одна з Оксанинихдочок, Люба, прибігала до нас по ніж ісіль, а мама не дала, бо в нас отелиласькорова. За старими звичаями не можнадавати нічого гострого, бо в корови небуде молока. Мама винесла Любі мисочкуз варениками, так бідна дитина при наспохватала ті вареники і побігла додому,хоча вдома на неї чекала голодна матиі ще одна сестричка. Що то голод!


Я повернулася досільради, розповіла там усе. Ми взялилюдей і пішли до Оксаниної хати. Стукаємо– тиша. Ми давай вибивати двері, Оксанав крик: „Не замайте!” Вибили ми двері,заходимо, а в неї в пічі два здоровеннихказана стоять. Такі, як оті, що їжу дляхудоби варять. Питаємо, каже: бурякиваряться, на полі назбирала. Попросили,щоб відкрила – відмовила. Відкрилисамі... Це був якийсь жах! Вона там вариладитину, точніше те, що було дитиною. Алеодну. Де ж інша? Каже – з’їла. Навітьмісце показала, де кісточки зарила. Ісказати б що божевільна – так ні. Осьщо робить голод з людьми.


Забрали Оксану. Засудилиаж на 20 років. На п’ятому році, колисиділа, народилась в неї дівчинка іпробула з матір’ю 15 років у тюрмі, апотім відмовилася від неї. Оксана, колиповерталася додому, кинулась під поїзд,так не задавив, а перерізав обидві ногивище колін. Люди зараз кажуть – то Богпокарав за діточок. Може, й справді єБог...


Від Хариної ОлександриЄрофіївни,


1915 р. н., с. Черепин,Корсунь-Шевченківський р-н, Київськаобл. Записала Бакун Леся.


За свій вік я бачив дваголоди: 1933-го і 1947 років, але хочетьсярозповісти про голод 1933-го. Я вважаю, щото був найлютіший голод. Дома їсти булонічого і моя сестра пішла у сусіднєсело, в так звані найми – за їжу. Працюваласумлінно, бо була з дитинства привченадо праці. Їй було 16 років. І ось вже коливийшов строк, хазяїн розплатився з неюі більше її живою ніхто не бачив, бо подорозі її перестріли і вбили. Ми б ніколине взнали, коли не випадок. Ми жили білялісу. Наш односелець йшов через лісдодому, вже зійшов сніг, і раптом вінпобачив щось схоже на дівочі коси.Придивися – голова. В ній ми і впізналинашу Марію. Тіла не було: чи звірі з’їли,чи люди – невідомо.


Від Житнього ОлегаРомановича, 1921 р. н., с. Велика Виска,Златопольська (Кіровоґрадська) обл.Записала Бакун Леся.


Найбільш у голодні рокистраждають діти. Дорослі вмираютьмовчки, без крику. Діти ж довго пухнуть,карьожаться, а потім вмирають.


Дуже часто, в голод самібатьки розправлялись зі своїми дітьми.Одні вмирали, віддаючи останню крихтудітям, а інші жили на кістках своїхдітей. Дуже багато дітей прсто зникло– їх крали і потім творили, що хотіли.Дітей померлих ховали під вікнами, білядверей, навіть у хаті, щоб ніхто не вкрав.


Це все робилося тому,що на цвинтарі на них чекали голоднілюди, які не брезгували нічим, аби невмерти з глоду.


Були випадки, колиголодні нападали на будинки, вирізалиїх мешканців. Було страшно вийти навулицю. Дітей самих нікуди не відпускали– боялися, щоб не вбили, не зарізали, невкрали.


Від Жемчуг ОлениІванівни, 1918 р.н., с. Варварівка, Вольнянськийр-н, Запорізька обл. Записала Бакун Леся.


Батька я не пам’ятаю.Сам я 1940 року народження. Під час голоду1947 року мені було 7 років, але я все дужедобре пам’ятаю. Мама працювала вколгоспі. Сімя наша складалась з чотирьохчоловік: мама, я і дві сестрички 5 і 11років. Хоча був і голод – ми не пухли,бо їли все, що дадуть. Мама робила ліпеникиз лободи, а як делікатес – затирку(трошки борошна й т.ін.).


Старша сестра моя простоне могла їсти. Мама для неї робила всекраще, втаюючи від нас. Пам’ятаю, бувчас, коли крім лободи їсти було нічого,так Тамара опухла – трохи не вмерла,насилу виходили. Потім мама пішла наполе зібрати хоч трохи колосків назатирку, але тоді діяв закон „п’ятиколосків”, хтось із сусідів заявив івранці маму забрали.


Рівно три роки відбулавона в тюрмі, а ми самі були на хазяйстві.Якби не добрі сусіди: тітка Анюта таінші, то навряд чи дожили б ми досьогоднішнього часу, чи вистачило б силнам малим пережити той голод, голод 1947року.


Від Бакуна АнатоліяМиколайовича, с. Покровка, Щорський р-н,Січеславська (Дніпропетровська) обл.Записала Бакун Леся.


Ми жили тоді, як заразкажуть, „на от шибі”. Село хоч і невеличкетоді було, але людей в ньому жило багато,бо мали тоді багато дітей, не те, щозараз. В сім’ї було і по чотирнадцятьдітей. Але під час голоду село вмитьпритихло – більше половини вимерли.Всі, хто йшов з села чи в село, зупинялисьбіля нашої хати. Коли настав голод, толюди зупинялись на подвір’ї: хто вмирати,хто розжитись чим-небудь. З часом батьковирішив забити вікна, щоб голодні людине лізли в хату, так вони вмирали прямопід вікнами. Хто приходив пізніше, лягалипоруч з мертвими. Потім односельціпочали розтягувати трупи по хатах –їли. А голодні, що приходили, прямо тутрізали мертвих. Сусіди ховали рідних,які вмерли, по хатах, бо на кладовищічекали голодні.


Від Машного ФедораЙосиповича, с. Нова Збур’ївка, Херсонськаобл. Записала Бакун Леся.


У 1932 році я вчилася улісничі-меліоративному технікумі вДонецькій області, жила бідно. Всістуденти ходили босі. Діти шахтарівжили заможно, вони викидали калоші і мидоношували їх. У технікумі видавали по100 г хліба з черв’яками, „м’ясом”, сою,варили та їли. Приїхала на початку 1933р., тут був великий голод. І привезенімною гроші (140 карб.) трошки допомоглисім’ї.


Ідучи якось з роботи,я побачила мертву пухлу жінку, а зверхунеї лежала дитина, теж попухла відголоду. Вмерла бабуся, і дідусь вивізїї на двоколісній бричці і похоронивїї. Сестра вмерла від скарлатини. Їстине було чого. Все зерно, всі запасизабрали. В людей забирали худобу. Але вінших областях був страшніший голод.


Від Шульги М. Д., 1912 р.н., містечко Михайлівка, Запорізька обл.Записав Шульга М. Є.


Юрій Ситник




Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини