Порівнювати чотирьох президентів України – справа марудна. Два Льоні, два Віті. Кожен із них керував державою на власний смак і розсуд. Утім, завдяки саме кожному із них можна класифікувати типажі українських президентів.

Отже.

Президент-пропагандист. Ним був Леонід Кравчук. У вересні 1987 року, коли ми прийшли на перший курс журналістики Київського національного університету, саме Леонід Макарович читав нам вступну лекцію. Російською мовою. Щоправда, за неї тодішній заввідділом агітації та пропаганди ЦК КПУ вибачився перед нами. Потому упродовж наступних чотирьох років ЛМ пройшов усі щаблі української влади: секретар ЦК КПУ з ідеології, другий секретар ЦК, голова Верховної Ради, президент України. Три з половиною роки президентства так і не змогли вибити з Кравчука пропагандиста. Він свято вірив у те, що виграє дострокові президентські вибори за підтримки своєї компартійної челяді. Пропагандист помилився. У 1994-му президент-пропагандист програв президентові-директору заводу.

Президент-директор заводу. Коли у 1992 році Леонідові Кучмі запропонували прем’єрство, той сказав: «А навіщо воно мені? У мене все є. Навіть персональний літак. Утім, Іванові Плющу вдалося »укатати« ЛД. Він спершу погодився на прем’єрство, а в 1994-му – на кандидування у президенти. Вдруге до влади його підштовхнули »червоні« директори, які радо погодилися поміняти президента-пропагандиста на свого. Для Кучми Україна була міні-заводом. Парторгами почергово були Табачник, Кушнарьов, Литвин, Медведчук. Заступниками директора з виробництва – Масол, Пустовойтенко, Марчук, Лазаренко, Ющенко, Кінах, Янукович. Начальників цехів – губернаторів у регіонах навіть не перелічити. Заводським ВОХРом керували Марчук, Радченко, Деркач etc. Словом, завод працював. Доти, доки не стався збій у 2000 році – зник журналіст Георгій Ґонґадзе. »Завод" почав сипатись і перетворюватися на акціонерне товариство, яке очолив президент-головбух.

Президент-головбух. Ющенко, як і Кучма, також не дуже хотів бути президентом. Ще у 1998 році ПРП чи не вперше заявила, що хотіла би бачити на чолі держави Віктора Андрійовича. Втім, убивство Вадима Гетьмана – людини, яка доклала зусиль для кар’єрного зростання Ющенка, – кинуло ВА у депресію. Він розумів, чим може для нього завершитися президентська кампанія 1999 року. Тому пропустив її. Потім було прем’єрство й опозиція. Вже у 2002 році було очевидно: Ющенко балотуватиметься на президентських виборах. Ось тоді і почало формуватись АТ на чолі з головбухом Ющенком. У Віктора Андрійовича не було вибору – він змушений був іти у президенти. Однак після перемоги 2004 року ВА зрозумів, що акції потрібно негайно «розмити». Бо в іншому разі «дебет-кредит» його влади не зійдеться. Результат – практично повна втрата соратників і програш на виборах-2010 президентові-завгару.

Президент-завгар. Думаю, і Янукович ніколи не мріяв про президентство. Принаймні до 2004 року. Дві судимості в минулому, досвід керування у 90-х підприємствами на Донеччині, губернаторство. Максимум, на який міг розраховувати ВФ, – крісло міністра чи керівника якогось відомства. Наприклад, Укравтодору. Однак справа Ґонґадзе поставила хрест на політичній кар’єрі не лише Кучми, а й тих, хто потенційно міг би його змінити у президентському кріслі. «Донецькі» запропонували Янека. ЛД не міг відмовити Рінату, та був переконаний: ВФ вибори «продує». Що, власне, у 2004 році і сталося. У який спосіб – питання інше.

Завгара Януковича звинуватили у звичній для нього справі – «бодяженні»(фальсифікації голосів). Потім ця завгарівська звичка «бодяження» і «розведення» допоможе йому і в опозиції, й у боротьбі за президентське крісло 2010 року. На четвертому році президентства Януковича на вулицях запалали шини, привезені протестувальниками. За перевезення шин євромайданівцям почали «шити» реальні строки. Це могло статися лише за президента-завгара. Бо хіба б могли до такого додуматися Пропагандист, Директор і Головбух? Правда ж?