MENU

Міф Сталінграда і ресталінізація Росії

2194 7

Для когось, можливо, підтримка Путіним ідеї проведення референдуму щодо повернення Волгограду попередньої назви Сталінград стала несподіванкою. Ба більше, можливо, й прикрою несподіванкою (бо ж досі у світі є політики та журналісти, які вірять у щиру відданість російського президента ідеалам демократії). Насправді ж нічого неочікуваного у цьому жесті «національного лідера» Росії немає: з моменту свого воцаріння у Кремлі він послідовно й наполегливо, крок за кроком відроджує сталінізм.

 

Так, звісно, цей сталінізм не може не бути дещо модернізованим — адже надворі ХХІ століття, і тому тотальної колективізації та націоналізації не відбулося, але реально великий приватний бізнес у Російській Федерації ліквідовано, всі його сфери або ж напряму належить «друзям Путіна», або контролюються ними. Але хіба існує велика різниця між тим, коли всі справи в державі вирішує політбюро, — і коли цим займається вузьке коло членів кооперативу «Озеро» і наближених до них осіб? Ба більше: політбюро — це все ж якась публічність, на відміну від більшості «чудової вісімки» перших пайщиків зазначеного кооперативу... І ще одне: путінський неосталінізм запозичив уже і запозичує далі чимало «досягнень» гітлерівського нацизму, зокрема уніфікацію ЗМІ, в тому числі номінально приватних, розпалювання ксенофобії щодо «ворожих» націй (шість років тому це були передусім грузини, тепер — українці), пропаганду культурної та моральної вищості «істинних арійців»... пробачте, «русского мира» над усіма іншими народами, поліційний режим усередині власної країни та агресію з метою зібрати під одним дахом усі «незаконно відторгнені у минулому землі», навіть коли йдеться про незалежні держави. Зрештою, поєднання олігархічної та державної форм власності, як у нинішній Росії, — це теж нацистський винахід (згадаймо лише концерн «Герман Геринг Верке»). Деякі з цих «досягнень» уже спробував був імплантувати на радянській землі Сталін в останні роки свого життя, але у нього забракло енергії та часу. У Путіна ж енергії на такі справи вистачає. І, ймовірно, вистачатиме ще довго — поки не зупинять.

 

Інакше кажучи, маємо такий собі «вінегрет» із двох тоталітарних ідеологій та практик; але, попри загалом уже густо-коричневе забарвлення путінського неосталінізму, існує одна сфера, де сталінські настанови залишаються практично недоторканними. Це — все, що стосується Другої світової війни та її радянсько-нацистського фронту. Згідно з ідеологією путінізму, війна ця була виграна Червоною армією, якою командував Сталін, а не різними там Черчиллями й Рузвельтами. Так і вчать школярів та студентів, так і втовкмачують у голови сорокалітніх (яких чи не найбільше зіпсували вільні 1990-ті): Червона армія, товариші Сталін, Жуков та Берія, зрадливі союзники, героїчна російська людина, червона зірка та православний хрест, ура, вперед!

 

Саме у цьому контексті і слід розглядати майбутнє майже гарантоване (адже після 14 років обробки населення у результатах референдуму навряд чи можна сумніватися) перейменування Волгограду на Сталінград. І хоча від свого заснування цілих 350 років цей населений пункт мав іншу назву — «Царицин» (від тюркського «сари-чин» — «жовтий острів»), у свідомість росіян, і не тільки їх, міцно вкарбовані соціально-історичні міфи, на ґрунті яких не в останню чергу стоїть нинішня російська владна система.

 

Яскравим свідченням наявності цих міфів та їхнього поширення за межі Росії є репліка такого собі Артура з Харкова на сайті «Радіо Свобода»: «Cамо собой — Сталинград и должен снова стать Сталинградом... Под этим именем этот город знают во всем мире. Именно здесь, а потом под Курском, произошли две решающие битвы второй мировой войны... Не будь победы под Москвой и Сталинградом, совсем скоро немецкая и японская армии могли бы встретиться на Урале и поделить великую страну между собой. А там с огромными ресурсами завоеванной страны и до мирового господства немецкого нацизма и японского милитаризма, а также и до «окончательного решения» известного вопроса было бы рукой подать... Переименовывать Сталинград в Волгоград, это было такое же самодурство и произвол, как если бы какому-нибудь «западенскому» недоумку пришла охота назвать Лондон Темзриверском или Нью-Йорк — Гудзонтауном... Странно, что многие вроде бы образованные люди не понимают столь очевидных истин, отдавая привычную дань банальному политиканству...»

 

Цікава річ: перейменовувати Царицин у Сталінград — це не сваволя, а от стирати з карти прізвище одного з найкривавіших та найцинічніших диктаторів в історії людства — це сваволя... До речі, питома назва цього міста утворена саме від назви річки, біля місця впадіння у Волгу якої воно було побудоване і яка звалася Цариця (тюркське «сари-су», «жовта вода»), тож насилля над історичною традицією було здійснене якраз у 1925 році, коли Царицин став Сталінградом. І ще одне зауваження — Артур зовсім не випадково пише «друга світова» з маленької літери: це сталінська традиція, міцно вгачена в голови росіян і частини українців. Мовляв, головна війна була у нас, Велика Вітчизняна, тут сталися вирішальні битви!

 

Але насправді все було значно складніше, ніж це описують сталінсько-путінські міфологеми, розтиражовані у книгах, газетах та телесеріалах.

 

БИТВА ЗА МІДВЕЙ

 

Справа в тому, що Сталінградська битва з фактологічного погляду є тільки однією з ланцюжка найважливіших битв Другої світової, внаслідок яких відбувся перелом у війні. Битва за Мідвей — дві битви під Ель-Аламейном — операція «Торч» — і тоді вже Сталінград. А до того, ще до нападу Німеччини на СРСР, відбулася битва за Британію, в результаті якої були обламані крила Люфтваффе і загнаний у порти Атлантики надводний німецький флот.

 

Здавалося б, у порівнянні зі Сталінградською битвою, яка тривала близько півроку і в якій обидві сторони зазнали велетенських утрат у живій силі та техніці (з радянського боку — якщо взяти всіх загиблих на полі бою та померлих у шпиталях від ран та інфекцій, — це число сягне мільйона, а щодо техніки... тільки 13-й танковий корпус тільки за час оборонної фази битви втратив 550 танків: чотири рази він одержував повний комплект бойової техніки і за кілька днів утрачав його, марно намагаючись контрнаступати), битва за Мідвей — незначний воєнний епізод. Адже у ній не брали участь мільйони вояків, та й утрати японців, які цю битву програли, становили лише 2,5 тисячі людей. Але йдеться про морську битву на Тихому океані, що відбулася 4—7 червня 1942 року, у якій військово-морські сили США взяли гору над об’єднаним флотом Японії, що атакував розташований на північний захід від Гавайських островів атол Мідвей. Втрата Японією чотирьох важких авіаносців, 228 літаків та найдосвідченіших пілотів палубної авіації призвела не лише до того, що ініціатива на морі перейшла до союзників, а й до того, що численні японські війська, які розосередилися по островах Тихого океану, залишилися без нормального постачання (конвої мусили відтепер скрадатися від острова до острова, намагаючись уникнути зустрічей з авіацією та підводними човнами союзників), а постачання Японії нафтою зведене до мінімуму. Справа в тому, що Японія до війни завозила 80% потрібної їй нафти зі США та Мексики. Захопивши до травня 1942 року великі нафтові родовища на Індонезійських островах, Японія змогла повністю забезпечити свої потреби у нафті. Та цю нафту слід було ще доправити морем до власне Японських островів; після переходу ініціативи на морі до американців це стало дуже важко; на додачу, наслідком переходу цієї ініціативи стало потоплення американською субмариною «Гренадер» судна «Тайо Мару», на якому на захоплені нафтопромисли пливло понад тисячу найкращих японських фахівців із нафтовидобування та інженерів-нафтовиків...

 

І хоча Японія мала річний резервний запас та видобувала якусь дещицю «чорного золота» на своїй території (яка тоді включала південний Сахалін, Корею та Тайвань), її наступальний потенціал був зведений до мінімуму. Тож вступати у війну проти СРСР після Мідвея Японія могла б тільки у разі розвалу радянської держави. Та і в цьому випадку їй слід було впоратися з майже неможливим завданням: подолати потужні украплення та перемогти добре навчені й оснащені війська Далекосхідного фронту генерала армії Апанасенка, який де-факто підпорядкував собі весь радянський Далекий Схід і нерідко діяв автономно від Москви. А якщо додати до цього, що в разі вступу СРСР у війну з Японією американці радо перекинули б величезні сили стратегічної та винищувальної авіації на радянські аеродроми для організації масованих нальотів на Японські острови, то гіпотеза Артура з Харкова, що, мовляв, німецькі та японські війська могли б зустрітися на Уралі є не науковою і навіть не фантастичною — радше фантасмагоричною.

 

ЕЛЬ-АЛАМЕЙН

 

Тепер про Ель-Аламейн. У першій битві поблизу цього єгипетського міста, розташованого за 106 кілометрів від Александрії на території Лівійській пустелі, 8-а британська армія під командуванням генерала Окінлека, що мала у своєму складі англійські, австралійські, індійські, новозеландські та південноафриканські частини, зупинила наступ німецько-італійської танкової армії «Африка» генерал-фельдмаршала Роммеля. Ця битва відбулася з 1 по 27 липня 1942 року. А друга битва за Ель-Аламейн тривала з 23 жовтня по 11 листопада того ж року; британська 8-а армія, якою тепер командував генерал Монтгомері, завдала серйозної поразки танковій армії Роммеля і змусила її відступати. На перший погляд, це теж не надто значна операція армійського масштабу; але не забуваймо, що від її результатів залежало, у чиїх руках буде Суецький канал, стратегічне значення якого важко переоцінити; крім того, в арабському світі багато хто співчував Гітлеру. Симпатиком фюрера тоді був майбутній президент Єгипту, а тоді молодий офіцер Насер; його друг, також молодий офіцер Садат (наступник Насера на президентській посаді) навіть установив зв’язок із німецькою розвідкою, за що потрапив за ґрати. Інакше кажучи, у разі поразки британців Близькій Схід спалахнув би пронімецьким повстанням — адже німці сприймалися там як визволителі від британського та французького колоніального панування, а на додачу великі нафтові родовища забезпечили б пальним війська і промисловість Рейху. Але так не сталося.

 

ОПЕРАЦІЯ «ТОРЧ»

 

Наступний етап — це висадка союзників у Північній Африці, яка дозволила американцям «обкатати» свою тоді ще необстріляну армію та змусила німців окупувати південь Франції. Ця висадка, яка розпочалася 8 листопада 1942 року (операція «Торч»), спонукала Гітлера до протидії; він, щоби запобігти наступному кроку американських та британських стратегів — висадці в Італії, — вирішив створити потужний плацдарм у Тунісі, і вже 10 листопада розпочалося термінове перекидання туди повітрям і морем німецьких та італійських військ; тільки повітрям за короткий термін було перекинуто понад 15 тисяч вояків. Разом із тим, морем до кінця листопада в Туніс було переправлено три німецькі дивізії, включаючи 10-ту танкову, і дві італійські піхотні дивізії. Зрештою, у Тунісі якраз під час битви під Сталінградом було створено групу армій «Африка» у складі 5-ї німецької та 1-ї італійської армій загальною чисельністю понад 300 тисяч «багнетів». А 11 листопада німецькі війська окупували досі номінально вільну частину Франції, контрольовану режимом Віші. Все це відволікло великі сили та ресурси Німеччини та Італії, а, головне, їхню увагу від Східного фронту в критичний момент боїв.

 

Якби хоча би чверть перекинутих до Африки сил, в тому числі й сотні танків, була використана Гітлером під Сталінградом, то успішний наступ Червоної армії та розгром військ Паулюса навряд були би можливими. Війна на Східному фронті стала б іще більш виснажливою, кривавою та затяжною. У цьому західні союзники не були зацікавлені, і тому робили все можливе, щоб допомогти Червоній армії. Згадаймо лише, що за наказом Рузвельта у другій половині 1942 року на окупованій британськими і радянськими військами території Ірану був створений так званий Перський транспортний коридор для перекидання до СРСР величезної кількості озброєння, військового оснащення і продовольства; до 90% отриманого йшло прямо під Сталінград, що і втілилося у кінцевому підсумку битви.

 

Загалом же цей історичний екскурс засвідчує, що не існує підстав вважати Сталінградську битву переломним моментом Другої світової війни; це був не перелом, а завершення перелому в перебігу цієї війни. Перелом у глобальній війні (від Арктики до Антарктики, від лісів Карелії до пустель Лівії, від джунглів Бірми до льодовиків Гренландії) не міг був досягнутий в одному лише пункті; лише спільні дії військ Об’єднаних Націй на головних театрах воєнних дій могли привести — і привели! — до такого перелому. Відтак при всьому значенні Сталінградської битви ніякої ледь не містичної тодішня назва цього міста не має і сьогодні у разі появи міста з такою назвою на карті у притомних людей асоціюватиметься передусім зі сталінською тиранією.

 

Утім, можливо, Путін прагне саме цього — щоб і його, і Росію асоціювали зі сталінізмом, відтак і ненавиділи, і боялися?

 

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини