Весь світ пережив кілька тривожних днів, особливо останні 72 години перед тим, як мала завершитися пролонгація перемир’я. І зітхнув вільно, коли була відновлена АТО. Мир переміг війну — ось такий парадокс воєнного зіткнення України та Росії, війни нового типу.

Найголовніші слова у зверненні Петра Порошенка ось ці:

«Скасування рішення Ради Федерації про дозвіл вводити російські війська в Україну мало позитивне, але символічне значення. Ми так і не дочекалися конкретних кроків по деескалації ситуації. У тому числі й у частині зміцнення контролю за кордоном».

Путін запропонував гру за старим радянським зразком: ми вдаємо, що працюємо, держава вдає, що платить нам зарплату. Він вирішив вдавати, що не збирається воювати, а у відповідь чекав, що світ вдаватиме, що йому повірив. При цьому в самій Росії його прибічники нічого не приховують (ім’я того, хто писав, значення не має):

«Путін хоче виграти українську битву малою кров’ю (зокрема й без тотальної війни на всіх невоєнних фронтах) — тому що розуміє, що за всієї виграшної для Росії української ситуації незбалансовані кроки можуть прискорити наближення великої війни. Яка хоч і неминуча, але аж ніяк не запрограмована на 2014 або 2015 рік. Самоліквідація українського кордону показує, що, дасть Бог, так усе й станеться».

Основна теза цієї публікації у привладному «Взгляде»: немає більше українсько-російського кордону, є кордон між Росією та Новоросією. А плани, як бачимо, цілком гітлерівські — велика війна. Але поки передчасна.

І ймовірність здійснення цих планів вельми велика. Треба визнати очевидне: цивілізований світ не має методів проти Володимира Путіна, а діяти, як Жеглов проти Кості Кирпича, світ не може й не повинен. Результат може бути один: загибель і страждання дедалі більшої кількості людей, деградація націй, руйнування Європи. Точніше, саморуйнування. І кроком у цьому напрямку стало б постійно подовжуване перемир’я на сході України.

Те, про що далі піде мова, не прогноз, а один з варіантів розвитку подій. Мені докоряють тим, що не всі мої прогнози збуваються, зокрема про перспективи Майдану й створення в процесі реакції поліцейської держави. Проте той прогноз не був короткостроковим. Так, я пов’язував таку перспективу з Януковичем, але при цьому казав, що нагору можуть вилізти абсолютно несподівані люди. Наприклад, Медведчук. Можливо, навіть як майбутній глава держави. І він дійсно з’явився дуже несподівано. Причому за протекцією Ангели Меркель.

А Янукович, як і Путін, не стільки людина, скільки функція, чому, до речі, я завжди заперечую проти особистих наїздів на таких політиків.

Одним з імовірних варіантів розвитку України міг стати процес, що давно вже йде в Росії. Його можна назвати омертвінням. Мало підписати угоду про євроасоціацію. Мало навіть нації продемонструвати європейські властивості. Є ще й еліта, внутрішньо русифікована — саме русифікована, совка вже скоро чверть століття як немає, та й совок був приватним випадком русифікації інших народів.

Ця еліта хоче бути європейською, але європеїзацію розуміє так само, як русифікацію. Для значної її частини Росія так і залишиться метрополією. Але й у Європі вона бачить метрополію, тому зводить європеїзацію до покірного виконання побажань, які висловлюють європейські лідери та євробюрократи з приводу відносин з Росією. А європеїзація — зовсім інше: розуміння власних національних інтересів і їхня відповідність європейським цінностям, а не потребам європейських країн у російському газі. І вміння говорити «так» чи «ні» Європі залежно від того, що треба українській нації при ціннісному обгрунтуванні своєї позиції.

Якщо ж європеїзацію тлумачити як перехід з російського протекторату до європейського, то Путін доб’ється свого — кондомініуму, розділу України у згоді з Європою.

І тому доречне й своєчасне питання: як Майдан відновив правлячу еліту? Висунення яких людей можна вважати оновленням з погляду того, що вони є носіями нового бачення країни й світу, нових концепцій? Люстрація, про яку так багато говорять, утопічна й шкідлива. Проблема в тому, щоб правляча еліта оновилася внутрішньо. Як показує російський досвід, прихід нових людей у владу далеко не завжди веде до оновлення країни. Та й не лише російської, якщо посилання на Росію здається великодержавним.

Утім одного російського поета я пригадаю. Виправдовує мене те, що його стратив російський цар. Це Кондратій Рилєєв, який вельми точно описав відносини між нацією, що прагне стати нацією-сувереном, і елітою, яка не відповідає її сподіванням:

Они раскаются,

когда народ, восстав,

Застанет их

в объятьях праздной неги

И, в бурном мятеже

ища свободных прав,

В них не найдет ни Брута,

ни Риеги.

Біда Рилєєва була в тому, що російський народ ніяких прав, на відміну від частини еліти, не шукав. Усе вийшло з точністю до навпаки. І через кілька років після страти цього поета інший поет напише про безглуздий і нещадний російський бунт зовсім не за вільні права, а за правильного царя. Але ситуація в нинішній Україні цілком може бути описана словами нещасного Рилєєва.

Постійно мелькотять заклинання про неминучу поразку й загибель Росії у війні з Україною. Але спершу треба зрозуміти, чи готова українська еліта до протистояння. І не лише військового, а й, якщо хочете, екзистенціального — таким є рівень і характер нинішнього конфлікту. Якщо ні, то Путіну війна не буде потрібна: Україну він, можливо, не знищить. Вона просто стане такою, як йому треба.

На короткий час, але все-таки виявився не найкращий наслідок євроасоціації. Є стокгольмський синдром. Останніми днями був помітний синдром брюссельський або брюссельська ейфорія. Причому було це цілковито по-російськи: тепер наше діло праведне, у нас папірець є. І з Росією все буде по-новому. Ще раз вимушений повторити: по відношенню до України Росія — ті ж ХАМАС, ФАТХ, Іран по відношенню до Ізраїлю — тільки вона не афішує, що не визнає права України на існування.

Офіційно не афішує, хоча як подивитися. Відмова Дмитра Медведєва від гарантій територіальної цілісності України — крок до такого визнання, не кажучи вже про анексію Криму й розрахунки на Новоросію. А головне — неприйняття всього українського, невизнання за Україною державної, культурної, історичної повноцінності, рівноправ’я не лише з Росією, а й з усіма іншими націями, не потребують особливої артикуляції. Це суспільна аксіоматика. Та сама, суперечку з якою Дмитро Биков вважає першою ознакою дурня.

Розумна ж людина, яка живе в Росії, навіть не обговорює те, що відбувається в Україні, яка потребує напоумлення й лікування, бо це частина російського народу, що заблукала й не розуміє свого щастя. Нині колишні учасники фронди хіпстерів покірливо просять Путіна не ображати їх, бо вони бачать у ньому гарантію порядку, який їх цілком влаштовує. І порядок цей — також за умовчанням — передбачає і «кримнаш», і київську хунту, і російську весну.

Переконувати даремно — українці чинять вельми розумно, не займаючись контрпропагандою. Можна лише довести зворотне всіма доступними способами в усіх сферах життя — у військовій справі, економіці й політиці.

Нинішня українська еліта, обираючи національно-визвольну війну й відмовляючись від змови з агресором, якому не можна вірити в жодному слові, тому що він не вважає людьми тих, з ким домовляється, робить вибір на користь власного оновлення. Як внутрішнього — зміни цінностей і норм поведінки, так і за своїм складом. Війна неминуче висуне не лише нових людей, а й створить нові суспільні сили. Цей процес уже розпочався, про що свідчить заява заступника командира батальйону «Азов».

Польові командири в політиці — явище суперечливе. Але такою є властивість демократії — не боятися протиріч. А от страх перед ними й призводить до омертвіння.