Якби ми у 1999 році обрали президентом Олександра Мороза, то вже давно були б у ЄС

Телевізійний виступ кандидата в президенти України Сергія Ратушняка. УТ-1, 2010 рік

Як не крути, але на сьогоднішній день лише один єдиний український президент спромігся легітимного переобрання на другий термін поспіль. Мова про Кучму як політика та кандидата в президенти від партії влади 1999 року випуску. Й тому хоче ВікторФедрич того чи ні, але іншого доступного йому виходу, окрім безумовного наслідування (з урахуванням поточних обставин, звичайно ж) авторських методик ЛеонідДанілича, у нього немає.  Як і тоді Україну досі роздираються протиріччя між Заходом та Сходом, офіційний Київ ніяк не визначиться з Європою він чи з Росією, суспільство так само гостро реагує на теми української/російської мови, націоналізму/комунізму, кожен який не який політичний діяч хіба не відразу після обрання до парламенту вже бачить себе майбутнім головою держави тощо.

Ніби нічого й не змінилося. Помаранчевої революції як не бувало...

Подібність ситуацій “Янукович-2015” та “Кучма-1999” помітна ще й у тому, що обидвом претендентам на десятирічку доводилося(-ться) діяти за умов відсутності повної підтримки зі сторони парламенту.

Додайте сюди здійснене Януковичем неконституційне повернення до президентсько-парламентської Коституції Кучми, й перелік основних спільних рис між обома виборчими кампаніями майже завершено. Так, наприкінці першої каденції Кучми лідер опозиції перебував не за гратами, а на чолі фракції “Лівий Центр” у Верховній Раді. “Кучма не був таким жорстоким”, - заперечать скептики, навівши відповідні факти. Звісно ж, “червоний директор” Кучма, жодного разу не засуджений до позбавлення волі, міг бути лише самим собою: “Я не президент, я ракетник”. Історія змушувала його збудувати спершу дієздатну Державу (паспортна система, національна валюта, законодавча система, правила гри для регіональних кланів, експрес-приватизація), а вже потім спробувати адаптувати механізми її роботи під власні потреби.

На відміну від автогонщика Януковича, для якого життя — це суцільне змагання й прагнення особистого визнання будь-якою ціною, жорсткий виробничник Кучма сприймав Державу як конструктор із серії “Зроби сам”. Вибори до держорганів також розгляддалися ним з позицій інженера, а не гравця чи тим більше професійного шулера. Всі оці провокації в стилі жбурляння гранат по Наталії Вітренко у Кривому Розі, супер-роз`єднаність серед найбільш адекватних, здавалося б, кандидатів та, власне, вступ до гри розмаїтого легіону “Вгадайте, хто я?” не слід сприймати як випадковості. Ні, на Банковій про кожну з таких “випадковостей” було заздалегіть відомо, й кожен крок більшості з них передбачався у ретельно затвердженому сценарії.

Які “випадковості”, певно, візьме в Кучми безмежно закоханий у власні повноваження Янукович?

Сьогодні ми торкнемося найголовнішої з них. Політичного самогубства об`єднання довкола найбільш рейтингових формально незалежних кандидатів з гучною назвою “Канівська четвірка” і як наслідок повної відсутності кандидата єдиного. Єдиного кандидата від Опозиції.

Вибори-99 почалися з того що ще 25 березня у штучному ДТП на трасі “Київ-Бориспіль” гине беззаперечний моральний авторитет, лідер Народного Руху України В`ячеслав Чорновіл. Щось подібне відбувається зараз, між іншим, і в ситуації з Юлією Тимошенко. “Пожиттєво!” - озвучив позицію Адміністрації президента генпрокурор Пшонка. Свідома ізоляція лідера найбільшої демократичної політсили, превентивне усунення Тимошенко від можливості безпосереднього впливу на хід виборчої кампанії, безумовно, викликають прямі паралелі.

Тринадцять кандидатів. Два тури

До участі у призначеному на 31 жовтня 1999 року виборів Центральною виборчою комісією було допущено 13 претендентів на найвищу державну посаду (у дужках зазначається їх показник згідно результатів I туру):

ПРАВІ

Костенко Юрій (2,17%) — голова одного з уламків РУХу,  потрощенного після похорон Чорновола

Що цікаво, уламок цей із назвою “Український Народний Рух” з`явився за місяц до ДТП під Борисполем.

Удовенко Геннадій (1,22%) — голова одного з уламків РУХу,  потрощенного після похорон Чорновола.

ЛІВІ

Петро Симоненко (22,24%) — незмінний очільник незмінно проросійських комуністів-популістів.

Страшний як Голодомор.

Зручний, зрозумілий та передбачливий як усі комуністи.

Наталія Вітренко (10,97%) — голова “прогресивних” соціалістів, спойлерського проекту Кучми (36,49%) спрямованого на відтягування голосів у Мороза.

ЦЕНТРИСТИ або КАНІВСЬКА ЧЕТВІРКА

Олександр Мороз (11,29%) — найсильніший тоді та найбільш послідовний опонент Кучми.

Голова проєвропейської Соціалістичної партії України, екс-спікер Верховної Ради.

За рахунок позиції Мороза прийнята 1996 року Конституція України багато в чому нагадує Конституцію Франції, а також містить гарантії “безкоштовної” освіти, медичного обслуговування та інших соціал-демократичних стандартів.

Євген Марчук (8,13%) — колишній начальник сумнозвісного 5-го Управління КДБ УРСР, що миттєво перквалфікувався зі стукача... ні, не в “управдоми”, гірше, в “українські націоналісти”.

Володимир Олійник (0,0%) — мер Черкас, а тепер черговий від ПР на ток-шоу.

Зняв власну кандидатуру.

Олександр Ткаченко (0,0%) — однаково близький до Мороза та Симоненко.

Зняв власну кандидатуру.

Ще шістеро кандидатів набрали у першому турі менше 1,0% голосів виборців, а тому не вважалися експертами бодай “технічними”. Це Василь Онопенко, Олександр Ржавський, Юрій Кармазін, Віталій Кононов, Олександр Базилюк, Микола Габер.

До другого туру, як і було передбачено сценарієм, вийшов не Мороз, а Симоненко.

Хто або що завадило найбільш відомому Сан Саничу європейської політики подужати своїх конкурентів? Передовсім, ніде правди діти, присутній у діючого Президента панічний страх перед його проходженням до фіналу. Аби цього не відбулося ні за яких умов владою було знищено два потужних осередки підтримки антикучмістської Опозиції на Заході та на Сході України. Із Заходу, як тоді чудово розуміли в оточенні Кучми, такою фігурою міг би стати Чорновіл. Принаймні, він не збирався виставляти своєї кандидатури, і якби із РУХом було все гаразд, то кандидатів із прізвищами Костенко чи Удовенко (а це як не як біля 3,5%) не було в принципі. Ніде було б паратизувати й “генералу-патріоту” Марчуку. А на Сході? Єдиною противагою Кучми, який би ніколи не пішов на потрібні тому фальсифікації, був... олігарх Євген Щербань, ліквідований кілерами 3 листопада 1996 року в аеропорту Донецка. Ліквідований, за повідомленням ЗМІ, не без участі того ж таки Марчука, що прибрав до своїх рук щоденну газету “День” та інші активи загиблого. Місце Щербаня зайняла безумовно віддана Кучмі тоді ще майже монолітна група Януковича-Ахметова.

Наступним кроком Адімністрації президента стало унеможливлення підтримки Мороза іншими кандидати, передовсім зі сторони т.зв. “Канівської четвірки”.

Влітку 1990 року на Чернечій горі у Каневі “четвірка” закликала усіх без винятку учасників виборчого процесу до “справедливої, чесної боротьби” і, звісно ж, домовилася про “висунення спільного кандидата”. Хто мусів стати цим кандидатом? Ніби-то як Мороз. Але окрилений нереалістичними обіцянками-цяцянками власних штабістів щодо “впевненої перемоги над злочинним режимом” Марчук так довго давав свою 8%-ну згоду, що “четвірка” розсипалася в типовому українскьоум стилі “хто в ліс, а хто по дрова”.

Останнім днем її існування, й разом з тим нормальних шансів Мороза перемогти Кучму, стало 26 жовтня 1999 року. Тоді “четвірка” на радість Кучмі перетворилася на “двійку” Марчук-Олійник чи то “одиничку” Марчук-і-знову-Марчук за рахунок зняття кандидатури Олійника. Також присутній спеціально скликаній із приводу висунення “єдиного кандидата” Ткаченко також заявив про зняття власної кандидатури... але не на користь Марчука, а від гріха подалі, на користь комфортного для влади Симоненка.

Напередодні, 25 жовтня, у Мороза відбулася жорстка розмова з Марчуком, тоді другим (!) номером парламентської СДПУ(о) й одним із найбільш успішних (екс-голова СБУ, екс-прем`єр-міністр) репрезентантом т.зв. “київського клану”. Жоден із них досі не розкриває її змісту, але судячи з подальших біографічних даних Євгена Кириловича ним було віришено підтримати позицію СДПУ(о), а не “Канівської четвірки”. СДПУ(о) ж після вдало проведеної спецоперації “Касетний скандал” вдало вмонтувалася до президентської вертикалі Кучми. Як кажуть у таких випадках, на взаємовигідній основі.

“Єдиний кандидат” де-факто Мороз, рівно як і “єдиний кандидат” де-юре Марчук не потрапили до другого туру.

Сюжет із Марчуком - це, певно, чи не найяскравіший за всю історію сучасної України випадок політичного підкупу. Між першим (31 жовтня) та другим (14 листопада) туром указом майже переобраного та безмежно вдячного президента України Леоніда Кучми від 10 листопада 1999 року (N 1453/99) Євген Марчук був призначений секретарем Ради національної безпеки і оборони України, де пропрацював до 2003 року. Останній рік кучмізму Марчук 8%-ий “опозиціонер” Марчук очолював Міноборони.

Два безпосередньо розкольницькі, створені спеціально для нейтралізації Мороза ще на початку виборчої кампанії технічні проекти — кандидатури Марчука та Вітренко — відібрали у голови Верховної Ради рівно 19,0%, тобто 10,97% та 8,13% відповідно.

Симоненко у першому турі отримав 22,24%, що 0,95% голосів менше, ніж рівна 21,29% сума голосів Мороза, Вітренко та Марчука. Ситуація для Кучми справді була рубіжною, й якби не Вітренко з Марчуком ніколи б не бути йому переобраним. А враховуючи ще й моральну підтримку таких осіб як знищені владою Чорновіл, Щербань та інші, плюс неможливість (див. вище) появи костенок-удовенок, від першотурових 36,49% діючого президента взагалі не лишилося б сліду.

Далі буде

Дмитро ДОБРИЙ dm-dobriy, UAINFO