Враховуючи відсутність у Києві районних рад, об'єм роботи, покладений на Київську міську раду досить значний. Іноді до порядку денного пленарного засідання потрапляє 200 і більше проектів рішень (з них переважна більшість стосуються земельних питань).

Процес відновлення районних рад у місті із населення близько трьох мільйонів чоловік триває мляво і, схоже на те, що чинна столична влада в особі міського голови Віталія Кличка та його «мега-фракції» в Київраді не надто бажають їх відновлення. Принаймні найближчим часом. Воно й зрозуміло, адже до своєї ліквідації райради вирішували ряд важливих «жирних» у фінансовому плані питань. Серед них:

- Дозвіл на приватизацію комунального майна;

- Встановлення орендних ставок для комунальної нерухомості;

- Створення власних комунальних підприємств;

- Здача в оренду земельних ділянок, в тому числі, під комерційну діяльність;

- Дозвіл на розміщення об'єктів торгівлі та послуг;

- Тощо.

Прощатися з такою монополією столична влада не бажає і будь-хто з її представників скаже неправду, якщо заперечить цьому твердженню.

Адже кожен із десяти районів столиці за виключенням, можливо, Печерського - це по-суті еквівалент міста Черкаси або, наприклад, Луцька.

Неприємним питанням для Кличка, Рєзнікова, Страннікова і компанії є тема майбутніх місцевих виборів. Точніше, їх проведення в столиці.

Так, Секретар Київради Олексій Рєзніков у інтерв'ю одному з видань зазначив, що на його думку, Київраду сьомого скликання було обрано на повний термін і ніяких виборів восени поточного року не повинно бути. Схожу позицію зайняли і його колеги Андрій Странніков та Володимир Прокопів.

Судячи з їх заяв, команда мера уже вирішила, що намагатиметься домогтися свого, проте, відкритим лишається питання того, як це буде зроблено. Столиця ще не забула того, як «регіонали» на чолі з президентом-втікачем Януковичем позбавили їх самоврядування, «відмінивши» волевиявлення в столиці руками Конституційного суду. Враховуючи, що дана інстанція була задіяна і для більших «подвигів», зробити це було не складно та не надто страшно.

В усякому разі, нинішні керманичі столиці ризикують наступити на ті самі граблі, навіть якщо заручаться підтримкою Адміністрації президента в даному питанні. В будь-якому разі, негатив через це буде спрямований головним чином на Кличка та його соратників. Команда президента зробить все, аби відгородитися від критики щодо цього питання та спрямувати її на голову КМДА.

А в останнього проблем і так вистачає. Його фракція в Київраді досить «строката» і складається із багатьох людей, які мають власні інтереси та представляють інтереси різних осіб і структур. Не можна не згадати тут і кількох народних депутатів. Так, наприклад, із Дмитром Андрієвським (БПП) ЗМІ пов'язують чотирьох депутатів Київради (всі від УДАРу), серед яких його соратник Максим Шкуро, котрий зараз керує Солом'янським районом столиці. Своє лоббі залишається у Віктора Пилипишина та Олександра Третьякова, котрий має вплив на деяких депутатів провладної фракції.

Часто «строкатість» фракції дається в знаки особливо показово. Тут мова і про дисципліну і про голосування за «потрібні» питання. Так, на одному з пленарних засідань фракція "УДАР-Солідарність" з 4-го разу з натяжкою "протягнула" питання відводу земельної ділянки на Хрещатику «ахметівському» ТОВ "Столичний ЦУМ". До цього, ухвалення будь-яких рішень щодо ЦУМу блокувалося депутатами від «Свободи». Голосували лише УДАРівці, при чому рішення було ухвалене 61 голосом. Тобто, якби не проголосував ще один - це був би провал проекту рішення. Це при тому, що «мега-фракція» має близько 80 «штиків».

Не менш із тим, серед політичних баталій та хитросплетінь губиться один важливий момент. Мова йде про якість роботи київських обранців. Лише на них кияни витрачають 40 мільйонів гривень в рік. А якості не спостерігається.

Так, на останньому пленарному засіданні 16 квітня Рєзніков змушений був закривати сесію через те, що значна частина депутатів просто розбіглася і кворуму не стало. Тут питання і елементарної дисципліни і відповідальності.

Депутати, яких кияни делегували вирішувати нагальні питання міста, не мають чи то сил чи то бажання працювати та розглядати проекти рішень. Значна частина не ходить на засідання комісій, не подає запитів. При цьому, на «діяльність» кожного з них кияни платять по 360 тисяч гривень в рік. Тобто, виконувати покладені на них обов'язки не хочуть, але й покидати насиджені крісла теж не бажають.

Ось така дилема. Виявляється, що «дорогі» депутати бувають не лише у Верховній Раді, але і на місцях вони також є. От тільки постає логічне питання: навіщо громаді такі «дорогі» київські депутати?

Серед іншого, Олексій Рєзніков назвав тих, хто вимагав не допустити підвищення проїзних тарифів у міському транспорті саботажниками. При цьому, Секретар Київради наголосив, що підвищення необхідне. Проте, чомусь промовчав про те, чому влада не надала належного обгрунтування саме такому підвищенню тарифів і чому так противиться незалежному аудитові того ж «Метрополітену» та не заклала підвищення тарифів у бюджет, котрий цього року був ухвалений з профіцитом. Відповідний проект рішення, поданий депутатами Русланом Андрійком і Олегом Чернецьким відправили на доопрацювання, розраховуючи, що воно відійде в «довгий ящик».

Серед аргументів влади - голий популізм, який, за словами її представників, слугує єдиним аргументом опозиції. Адже перед тим як проводити аудит, відповідний проект рішення передбачає повернення до старих тарифів (станом на лютий 2014 року), проведення аудиту і прозоре формування нових тарифів.

І знову виникає питання до столичної влади: хто тут саботажник? Іноді складається враження, що вона за прикладом «регіоналів» іноді саботує здоровий глузд, а не те, що роботу. Так чому ж кияни мають витрачати 40 мільйонів на саботажників, які не можуть один пленарний день на два тижні совісно відпрацювати? Чому Рєзніков має розводити руками і закривати засідання, бо депутати просто розбіглися? Соже, питання залишаться риторичними.