В дитинстві я не любив майских - так їх називали дорослі.

Не з політичних міркувань. Навпаки, я був справним жовтеням, піонером, комсомольцем, виступав на політінформаціях... А майські і всі інші партійні свята починав ненавидіти ще напередодні, коли в магазини викидали дефіцити і люди бігали з черги у чергу. Була така колись совкова технологія - чекінитися в десяти чергах відразу, а потім з нездоровим виглядом обличчя бігати туди-сюди, щоби не пропустити свою можливість придбати пару кілограмів краківської ковбаси, кілька пачок масла, пару банок зеленого горошку, згущеного молока, майонезу, а, якщо щастило по-повній, то вдавалося прикупити пару кіля вуджених реберок, балик (риба чи м'ясо - пофік - той і той був мега-дефіцитом), вже мовчу про кав'яр (за ним стояли в черзі тільки свої серед ящиків та коробок на складах). Оскільки переліченого і купи іншого вічно бракувало, то в одні руки відпускали по кілька штук, слоїків, банок, пачок чи кілограмів, тому, щоби придбати більше, на полювання до магазину виходила вся сім'я, родина - всі покоління. Дітей та "щаслива" курва мать теж не минала.

Ми, немов телята, бігали за дорослими в зоопарку зі стурбованих облич. Періодично у чергах виникали суперечки, хто де стояв, які супроводжувалися криками і навіть штовханиною.

Частина накупленого складалася на нижніх полицях буфетів у вигляді провізії на релігійні свята, згущене молоко никали так, щоби не потрапляло нам, дітям, на очі. Чисто про всяк випадок. Але періодично воно виринало. Натрапити на стійбище бляшанок зі згущеним молоком вважалося великим успіхом. Тут же одна переховувалася, наприклад, у портфель і за першої нагоди, у ній пробивалося ножем дві дірки і вміст з насолодою висмоктувався. Згущене молоко з какао в цій ієрархії щастя перебувало значно вище, його викидали рідше і тому кілька баночок того немислимого дефіциту тулилися серед нового одягу у шафах. Такі були часи...

Повертаючись до тих дурнуватих совкових свят, тре сказати, що на них теж робили якісь салати, напікали сухарів і пальчиків. Після параду швидко гОстилися, мерщій переодягалися з нового у буденне, накладали у сітки та різні полотняні сумки слоїчків з тими ж салатами, брали трохи старого одягу і бігом на автостанцію, щоби добратися на рідні села садити бараболі...

То було прокляте заняття, бо світ ділився на тих, що гуділи. Ці цьотки і вуйки, при параді, з серпастими стрічками на великих цицьках, зависали біля діжок з пивом, інші штурмували столики та прилавки виїздної торгівлі. Інша частина народу бігала з бесагами, спершу, безнадійно намагаючись протиснутися у набиті міські автобуси, а, добравшись на автостанцію, їх чекало переповнене хорорівськими емоціями заняття з проникання у переповнені приміські автобуси.

Бо тра було не не просто самому залізти, але заштовхати перед собою дітей і позатягувати сумки. Не рідко дітей і сумки передавали через вікна. Наприклад, щоби зайняли сидячі місця. Але сиділося в такому автобусі теж не зручно, бо всі всіх знали і ті, кому пощастило сидіти, намагалися, ніби згладжуючи провину перед тим, що стояли (насправді, всі стоячи стиснуті зі всіх боків буквально зависали), взяти від них сумки. Оскільки сумок набиралося дуже багато, то вони займали простір не тільки під кріслами, але й там, де мали знаходитися ноги. Тоді самі ноги опинялися, де прийдеться.

Через те, що їх зі всіх боків стискали пакунки, ними навіть не мож було поворухнути. Ноги швидко затікали і в переповнених емоціями мізках гуляла істерично нав'язлива мрія швидше покинути автобус, який, надриваючи кардан, майже з людським стогоном ніс святковий люд у совкову безвість.

Поки ми дефілювали в Станіславові на параді, а потім добиралися, бабці встигали наварити тіста, юшки, спекти медівник, але гОститися часу не було, бо ми швидко переодягалися у старе, хапали реманент, бо, поки день, поспішали садити бараболі. Нам, дітям, випадало кидати клубні у ямки. Часто кожен дітвак, якщо так можна сказати, обслуговував двох дорослих. Йдеш собі з відерком за дорослими і, головне, вчасно кидали у шість ямок по картоплині. Але не можу сказати, що садіння бараболь було серед моїх улюблених занять.

З городу поверталися, як казали бабці, глупої ночі. Швидко вмивалися. Жінки накривали на стіл і чоловіча частина сідала балюватися.

Не завжди. Якщо залишалися сили. А бувало, що, вмившись, всі покотом засинали, бо на завтра зранку тре було знову йти на город.

Адже, ніхто навіть думки не допускав, що ми не посадимо бараболі за майскі. Ну хіба, якби злива... А ввечері змучені, з сумками повними брудного одягу, ми знову штурмували переповнений автобус, який все одно зупинявся біля воріт, і, якщо щастило протиснутися, то бабці щасливо махали нам руками в слід. Вдома купалися, переодягалися і нарешті мож було перепочити.

Приходили сусіди - дядя Василь, дядя Юра, дядя Богдан. Вони сідали за стіл - треба ж було колись з'їсти ті салати, - жінки товклися зі своїми розмовами і кавою на кухні, а ми діти, шмигали туди-сюди у пошуках найсмачніших кавалків солодкого. Тати навмисне підсували кльош на край столу, щоби ми могли вибрати, бо їх солодке не цікавило, а мами покрикували, наприклад, якщо ми цілеспрямовано вибирали тільки пташине молоко і горішки, ігноруючи сухарі та медівник. Але то таке.

А потім в школі ми дружньо писали твори на тему, як я відсвяткував першотравень. Згадували напрасовані червоні піонерські галстуки, ветеранів, колони, гасла біля трибун. Одна дівчинка якось написала: я не могла святкувати першотравень, бо їздила садити картоплю.

Наша класна з обличчям кольору бурячка від злості довго бігала до всіх тих директорів-завучів-парторгів. Фіг його знає, що вони там навирішували... Мусили якось зреагувати, бо, як то - не святкувала таке афігенне свято всіх трудящих, а, з іншого боку, всі вони, принаймні більшість, "святкувала" аналогічно, спершу, в чергах, потім - на городах...

Опшім, ну його на фік - той совок...