Перші враження від потягу «Інтерсіті» сполученням Дарниця-Трускавець було достатньо позитивне: точно прибув на станцію, точно відбув, величезне зручне крісло вагону першого класу (рази в два більше, ніж у літаку) із різними причандалами для всіх частин тіла, багажу і речей, не менше вікно, що при наборі швидкості навіть примусило подумати про пасок безпеки (цей рудимент безпеки відсутній, бо, напевно, зайвий), ну, й стюарди в метеликах!

Далі виявилось, що WI-Fi немає, а те, що знаходили мої пристрої, але не могли підключитися - «це роутер». Благо, що життя привчило все дублювати і покладатися на себе.

А подорожі крутими потягами в моєму житті вже були.

Майже стерлась із пам'яті мандрівка на початку двохтисячних разом із моїм улюбленим керівником, першим заступником міністра Володимиром Єльченком із Нью-Йорка до Вашингтона. Це відбувалось в рамках засідання одного з органів повільно помираючої міждержавної комісії Кучма-Ґор. Подорожі з Єльченком завжди були приємними і корисними. Мені здається, що і він був не проти брати мене до складу делегацій, бо я завжди ретельно готувався, швидко і непогано готував звіти та аналітичні матеріали, які він, тим часом, або повністю переписував, або підписував без жодної правки. Пізніше, після приходу до влади Буша-молодшого, для мене стало хорошою дипшколою та манера, в якій американці відмовили нам у продовженні діяльності комісії Кучма-Ґор: наші відносини подорослішали настільки, що не потребують більше догляду на такому високому рівні. А могли просто послати. Дякувати послові Пасквалю і, здається другому заступникові держсекретаря Пайферові, що пошкодували нашу гідність. Ми їм потім знадобились. Насправді причина була значно гірша, ніж можна було собі уявити: США починали реалізовувати нову доктрину Кондолізи Райс - працювати в регіонах через великі регіональні держави. Звичайно, в нашому краї це була Росія. Ну, що ж, як бачимо, американці теж піддані хворобі не вчити уроків історії.

Гм. Тільки яке це має відношення до потягу «Інтерсіті»?

Також довелось мені подорожувати залізницею й у Великобританії: з Единбурга в Лондон й у зворотному напрямку (за один день). Там поїзди рухаються значно швидше. До речі, довжина маршруту Единбург - Лондон і Дарниця - Трускавець, начебто приблизно однакова - щось близько 700 км. У нас цей шлях займає сім із половиною годин, а в британців - чотири з половиною.

Наскільки я можу судити, комфорт і технологічність вагонів в Британії, США та нашого «Інтерсіті» приблизно однакова. Ну, із тим нюансом, що у них все це було вже двадцять років тому.

Моя подорож залізницею в Британії теж відбувалась за цікавих обставин: я виконував роль кур'єра, доставляючи в наше посольство в Лондоні виборчу документацію: протоколи дільничної виборчої комісії при генконсульстві в Единбурзі та бюлетені.
Тема виборів закордоном - велика і складна. Мені довелось багато цим займатися і я переконаний, що в тому вигляді, як ми це робимо - з дільничними комісіями і т. д., робити це закордоном - дурниця і профанація. Але це окреме питання, в якому, на думку багатьох українців, що живуть закордоном, я - помиляюсь.

Але, як бачите, клопотів із виборами закордоном дуже багато. Хоча голосувало в Единбурзі щось близько 50 осіб, але недосвідченість членів комісії, плюс необхідність звіряти кожний крок із Києвом призвела до того, що комісія закінчила свою роботу о третій ранку. Пам'ятаю як зараз, щасливий з можливості сприяти волевиявленню наших громадян, о п'ятій п'ятдесят я вже сидів у потязі, а через чотири з половиною години - чимчикував знаменитим вокзалом Падінґтон у Лондоні з валізою запечатаних і опечатаних конвертів (благо, що бюлетенів було не кілька тисяч, як у деяких наших посольствах закордоном).

Чим відрізняється краєвид за вікном усіх потягів?

Усі ці поїзди не дають змоги насолодитись якимось «ух ти!» краєвидами. Але наш відмінний: Україна дуже красива. І дуже занедбана.

Не буду говорити про села і містечка вздовж залізничного полотна: ми в них живемо (і ми їх занедбуємо або не дбаємо про них, як слід).

Але «Укрзалізниця», яку я знаю за розкішними вокзалами, санаторіями, палацами, спонсорству чого завгодно, мала би щонайменше огородити полотно руху швидкісних поїздів. Це не паски безпеки в кріслах потягів - це реальні життя пасажирів і громадян навколо. Пригадую, як на мої очах «реформували» зі звичайної на швидкісну залізницю в Туреччині: паралельно з колією ставили огорожу.

Ну, і зовнішній вигляд незчисленних станційок і платформ - просто нікудишній. Відповідно до якоїсь залізничної логіки чи залізничного уявлення про шик порядок на них, схоже, наводиться лише у вигляді пофарбування у білий колір краю платформи. Напевно, щоби втомленому машиністові було вночі легше вписатися у вузький простір.

Ну, да: і з берьозами вздовж колії треба щось робити. А то ми знаємо, чим це закінчується.)