Одним з ключів до перемоги Росії над Україною є деморалізація суспільства та придушення волі до боротьби. Улюблений спосіб Москви в цьому плані - дискредитація самого сенсу боротьби, насадження комплексу штучності та меншовартості народу та державно-територіального утворення, в якому він проживає.

На жаль, влада в Україні продемонструвала нездатність провадити якісні зміни в державі та здійснювати реформи без тиску західних кредиторів, так само, як вперто не хотіла зміцнювати обороноздатність країни без тиску з боку східного агресора.

Такий стан речей не може позитивно впливати на імідж країни, говорити про те, що вона є повноцінним cуб'єктом міжнародної політики та надійним партнером для будь-кого.

Те, що процес реформ в Україні якщо не стоїть, то рухається дуже повільно і лише на деяких ділянках "фронту" цілком очевидний для ЄС та інших кредиторів України, які не хочуть продовжувати кидати ресурси у бездонну яму української корупції.

І з ними складно не погодитися. Українська влада втратила величезний вагон дорогоцінного часу, в умовах, коли озброєний до зубів сусід, який у військово-стратегічному значенні затиснув країну майже з усіх сторін, поставив під сумнів саме існування України як держави.

При цьому, військовий, економічний та інформаційний наступ, які з різною інтенсивністю тривають абсолютно безперервно в поєднанні з отрутою, яку запускають зсередини, щоденно поглиблює корозію в суспільстві та і без того гнилій державній машині.

Одним з ключів до перемоги Росії над Україною є деморалізація суспільства та придушення волі до боротьби. Улюблений спосіб Москви в цьому плані - дискредитація самого сенсу боротьби, насадження комплексу штучності та меншовартості народу та державно-територіального утворення, в якому він проживає.

На жаль, тут Кремлю активно підіграють місцеві еліти. Одні їх представники - свідомо, інші - ні.

Крім відсутності реформ та характерної для українських еліт роздробленості, деморалізуючу роль в умовах війни та економічної турбулентності грає низка інших факторів.

Серед них можна виділити хибний вектор мотивації, який насаджується через підконтрольний фінансовим структурам та державі інформаційний простір.

Замість заклику до консолідації та напруження зусиль заради перемоги і повернення до мирного життя, насаджується байдужість, а цілком необхідне та логічне відчуття небезпеки намагаються приспати або через розважальний контент або через постійне замирення.

При цьому, українців не просто схиляють до пацифізму, їх змушують відмовитися оборонятися перед обличчям реальної загрози, яка вже забрала тисячі життів.

Проблема зневіри та деморалізації поглиблюється практиками, які використовувалися майже протягом всіх років незалежності, а зараз це робиться особливо цинічно та безцеремонно.

Мова йде про ініціативи, які несуть в собі, наче б то, правильні, прогресивні, оздоровлюючі смисли, покликані змінити суспільство і країну на краще, а насправді, запроваджуються в збоченому вигляді.

Вони насправді не міняють систему. Максимум, що міняється - це фасад, оболонка, яка слугує лише засобом для того, щоб черговий раз приховати гниль хворої системи.

В даному випадку мова йде про, так звану, імітацію реформ.

Все це породжує недовіру, особливо до еліт, суть яких так і не змінилася. Все, на що вони спромоглися - це пристосування до нових умов та маневрування, іноді, на грані фолу, в намаганнях зберегти старі порядки, котрі слугують для них гарантією продовження політичного життя і примноження матеріального багатства.

Склалася загрозлива ситуація, коли "низи" хочуть реформ і готові терпіти їх наслідки, а "верхи" не хочуть, хоча і мусять частково поступатися, керуючись, переважно, інстинктом самозбереження.

При цьому, "низи" часто самі до кінця не розуміють чітко, чого саме хочуть, точніше, як саме цих змін досягти. "Верхи", натомість, ховають під показовим лоском реформ намагання не допустити знищення системи суспільних відносин, завдяки яким, вони стали тим, ким стали.

Найгірше те, що незавершеність реформ, а саме, злам старої системи суспільних відносин та відсутність нової, яка мала бути створена на тому місці, може призвести до такої ж катастрофи, як і відсутність самих реформ. Тільки вона буде менш розтягнена в часі.

Ось чому така "гра", яку затіяли деякі представники українського політикуму, така небезпечна для держави.

У поєднанні із сильною соціальною напругою, спричиненою невиразною політикою в умовах війни, тяжким станом населення, яке неспроможне осилити іноді навіть комунальні платежі, гальмування або викривлення якісних змін, створюють ідеальний ґрунт для ворожої пропаганди та успішної політики реваншу непокараних за убивства і сепаратизм представників попередньої влади та різноманітних колабораціоністів.

Таким чином, формуються сприятливі умови для комплексного удару по українській державності і по зовнішньому і по внутрішньому напрямку. Основні небезпеки спробуємо описати нижче.

Міжнародний чинник

Факти розкрадання кредитних коштів, відсутність реальних реформ та відсутність реальних результатів у зменшенні рівня корупції б'ють не лише по внутрішніх позиціях України.

Вони підривають міжнародний авторитет країни. Неоднозначні заяви деяких функціонерів ЄС на останньому саміті яскраво демонструють небажання брати перед Україною якісь зобов'язання через відсутність довіри.

І варто визнати, що підстав для довіри майже нема.

І це стосується не тільки питання інтеграції в політичний та економічний простір Європи.

Це стосується і протистояння з Москвою. Європа боїться робити ставку на Україну, побоюючись, що вона програє.

Нікому не потрібний слабкий союзник без волі до перемоги. Він створює більше проблем, ніж відкриває можливостей.

Дехто говорить про те, що ЄС не вигідне становлення сильної України. Але ступінь нашого відставання настільки високий, що про це не йде ніякої мови.

А сильна та агресивна Росія куди більш страшна для Європи.

Але європейці краще вкладуть ресурси в Польщу, прибалтійські та скандинавські країни, для того, щоб вони виконували роль ефективного рубежу, ніж вкладатимуть їх для підживлення української корупції.

Дискредитація державності

Після здобуття незалежності посткомуністична номенклатура, отримавши практично повну свободу дій та доступ до величезних ресурсів почала масштабне розкрадання країни. А винуватцем всіх катаклізмів "призначили" українську державність.

Це зробило можливим повернення на політичну арену комуністів та зробило їх на 20 років найсильнішим російським лобі в Україні і якорем, який тягнув країну на дно й підігравав усім агресивним випадам Кремля проти держави.

Сьогодні нам загрожує щось подібне. Люди, які прийшли/повернулися до влади на революційній хвилі продовжують розкрадання держави, не поспішають реформувати державну машину.

Правоохоронні органи знов виконують роль репресивної машини в середині країни, поки громадяни з державницьким інстинктом разом з солдатами і офіцерами захищають країну від зовнішнього ворога.

Наростає загроза реваншу проросійських колабораціоністів на найвищому рівні. Економіка котиться в прірву, промисловість падає. І тут ми чуємо: "що дав ваш Майдан!?".

На нього спишуть війну, розруху, ріст капіталу банку президента, падіння гривні... І знов масам будуть тлумачити все це як наслідок майданів та існування української державності.

Щоб повернути в стійло українців цього Кремлю не вистачить. Така політика, яким би сильним медіа ресурсом всередині країни вона не була підтримана, не зробить Україну більш прихильною до Росії після всього того, що з нами вчинив Путін. Та й процеси в суспільстві вже пішли невідворотні.

Проте, наслідки для країни і суспільства будуть далекосяжними і дуже тяжкими. Адже, якщо вживити в суспільну свідомість просту думку про те, що всі наші біди та факт існування держави нерозривно пов'язані, це спричинить нову хвилю зневіри та байдужості. Народ знов втратить роль фактора політики.

Тому маємо виграти бій за кристалізацію національної ідеї. У війні, де проти нас найпотужніша машина пропаганди та зброя, направлена проти інакодумців.

Реванш

Доводиться констатувати той факт, що влада в Україні, на жаль, шукає спосіб відстрочити місцеві вибори замість того, щоб своєчасно вжити заходів для того, щоб їх не доводилося чекати з таким острахом.

30 квітня олігарх Дмитро Фірташ в австрійському суді зробив заяву, яка сколихнула українське суспільство, хоча вона лише підтвердила події, котрі відбулися рік тому в Австрії. "Ми добилися, чого хотіли - Порошенко став президентом, Кличко - мером".

Друг Сергія Льовочкіна підтвердив, що Віталій Кличко був його політичною креатурою з 2012 року. Як це вплине на подальшу долю політичної кар'єри Порошенка і Кличка - окрема розмова.

Суд відмовив США в екстрадиції Фірташа і той тепер може вільно відвідувати Україну та Росію.

Після революції склалися сприятливі умови для демонтажу олігархічної системи в Україні. І перші навіть половинчасті кроки в цьому напрямі демонструють, що весь економічний геній цих людей зникає в момент втрати доступу до державної скарбниці.

Фірташа, Ахметова, Коломойського та інших такий стан речей не влаштовує і вони будуть боротися за збереження свої надмірних привілеїв, в тому числі, політичними методами.

Тому Коломойський воює за допомогою людей в камуфляжі й зі зброєю за контроль над державними компаніями, Ахметов зганяє під Кабмін шахтарів, а Фірташ шантажує владу навіть з лави підсудних. Вони точно не шкодуватимуть сил і засобів для того, щоб отримати контроль над місцевими радами.

Опозиційний Блок, який є нічим іншим, як реінкарнацією Партії регіонів зараз виконує роль головного російського лобіста в українському парламенті. Бойко, Льовочкін, Вілкул, Шуфрич і компанія претендують на серйозні результати на найближчих виборах.

Причиною слугує складна економічна ситуація та спричинена нею соціальна напруга. При цьому, Київ не поспішає з необхідними реформами, чим лише розтягує в часі всі можливі згубні для країни процеси.

Зрозуміло, що ОП матиме менше мандатів, ніж регіонали в 2010 році, проте ефект від успішних виборів буде очевидним. Уламки ПР у діючих радах роздроблені та розосереджені через вирішення власних проблем: гроші, політичне виживання, уникнення відповідальності, в тому числі, кримінальної.

Дехто приєднався до нових провладних сил. Волі до відстоювання реваншу або російського лобі навіть попри бажання нема.

Проте, перемога на місцевих виборах матиме значний психологічний ефект. Відбудеться перегрупування сил, посилиться впевненість у безкарності за організацію розгонів місцевих євромайданів та переслідування активістів, розкрадання бюджету тощо.

Якщо, до того ж, на місця будуть передані додаткові повноваження, то підконтрольні колабораціоністам місцеві ради стануть значним головним болем для Києва.

А центральна влада, поки що, куди більш активно бореться із правою опозицією та добровольчим рухом, ніж з проросійськими силами.
Це буде значний внутрішній удар, а колишні регіонали, котрі півтора роки тому звозили до Києва "тітушок" стануть авангардом - передовим загоном російських військ, які просуватимуться вглиб країни "на Киев" та "на Львов".

Тому маємо виграти бій в реваншу. У війні, де проти нас потужний зовнішній ворог і забезпечені всім потрібним колабораціоністи.

* * *

Будь-який невтішний сценарій має альтернативу. Будь-яка війна чітко ділить "своїх" та "чужих". Щоправда, "чужим", за логікою деяких саботажників у владі, може бути названий і автор цієї статті. Адже, будь-яку критику там сприймають дуже болісно.

Складність ситуації також полягає в тому, що із внутрішніх ресурсів, які ще не вдалося "перемолоти" фінансовим групам - це земельні активи та державний сектор економіки.

Останнім часом ми зіткнулися із спробами їх продати/приватизувати. Спочатку уряд хотів продати половину держсектору у вигляді 1000 державних підприємств. Потім почався процес публічного лобіювання продажу земель сільськогосподарського призначення.

Все це при тому, що корупційна складова не усувається і всі ті гроші, як і від інших приватизацій підуть до тієї ж чорної діри. І тоді все.

Тоді країну можна буде залишати Опозиційному блокові, Льовочкіну, Путіну.

Ми отримали більше, ніж потрібно сигналів для того, щоб зрозуміти, що постали перед загрозою, силу якої складно переоцінити. Дії наші повинні бути адекватними.

Благо, що народ продовжує лишатися фактором політики. І нашою стратегічною перевагою є те, що цього не зрозуміли ані в Кремлі, ані місцевий олігархат. А влада відмовляється це розуміти - не хоче з тим миритися.

Це наш козир... в бою за Україну. У війні, де всі проти нас.