Варто було б відслужити подячний молебень за те, що вищі сили не нагородили Україну великими покладами нафти й газу. Якби в нас був надлишок цих ресурсів, жили б за ситої диктатури, зрушити яку з місця було б надміру складно, адже широкі верстви населення, розбещені нафтодоларами, не те що на Майдан, а й на пікет на захист бездомних тварин не наважилися б.

Прикладів не бракує: Казахстан, Азербайджан живуть далеко не в міжнародній ізоляції, і транснаціональні корпорації вкладають туди куди більші інвестиції, ніж в Україну, якій постійно нагадують то про реформи, то про корупцію. Дуже великим грошам не залежить ані права людини, ані демократичні цінності, ані процедура національних виборів. Немає санкцій, то й доб­­ре - долари прийдуть і працюватимуть на місцевих родовищах. Так справджується Марксова теза про 300% прибутку й злочини, на які готовий заради цього капіталіст. Україну такі інвестиції оминають, і слава Богу. Є стимул розвивати вільне суспільство й бізнес. Знати б тільки реальний стан справ...

Ми живемо в полоні двох міфів. Перший полягає в тому, що ми ніби приречені на африканські злидні, все вже розкрадене й нічого, окрім подальшого зубожіння, на нас не чекає. Другий - казка про надзвичайний потенціал і конкурентоспроможність: ось додати тільки якісного менеджменту та грошенят - і Україна матиме той важіль, яким зрушить світ. Якби останнє твердження було правдивим, економіка вже наповнювалася б закордонним капіталом, який не став би чекати Угоду про асоціацію, дорожніх карт та інших формальностей. Наше «фамільне срібло» у вигляді радянського промислово­­го спадку з роками потьмяніло й помітно знецінилося, значну його частину й показати сором, не те що правити на відкритому аукціоні пристойну ціну. Доки був відносно дешевий російський газ, можливість доїти державу на користь олігархічного капіталу, вдавалося тримати сяку-таку конкурентоспроможність. Щойно «халява» припинилася, Ахметов відправив на Банкову «невдоволених шахтарів». Отже, без «милиць» із держбюджету наші промислові гіганти не такі вже й потужні, й світовий ринок без них у велику депресію не впадає.

Надмірна енергозатратність, беззмістовна дотаційність, тотальне недбальство - хто з українських урядовців не бачив цих хвороб? Хто із закордонних експертів не вказував на них? Хто брався всерйоз їх лікувати, оцінювати, зменшувати ризики? «Держава повинна», - кажуть, всміхаючись кутиками губ олігархи, хмурять лоби чиновники й консервують проблеми так, що годі уявити реальну картину. Діє принцип «як захочеш, так і було» - ми всі побачили його в дії, коли на папері в нас на базах зберігання розміщувалася сила-силенна нібито придатної для експлуатації бронетехніки, а насправді сотні й тисячі іржавих кістяків, що вросли в землю навічно. Усипка, усушка, утруска - як їх облікувати?

Наші наукомісткі галузі - це також ланки переважно радянського комплексу, орієнтованого на «міжреспубліканську кооперацію», простіше кажучи, на Росію. Тільки тепер настав час оцінити, чого вони варті за межами цієї кооперації і яку додану вартість здатні створювати самотужки. Прориву наразі непомітно. Ми любимо вихвалятися висококваліфікованою робочою силою: так, рівень письменності в нас вищий, ніж у багатьох країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону, але разом із тим у нас виросла вже генерація псевдоспеціалістів із дипломами фейкових вишів, що або імітують освітній процес, або навчають на технологіях і методиках другої половини минулого століття. Чи це та сила, яку ми виставляємо на світовий ринок праці з упевненістю урвати собі серйозний шмат?

Адекватна самооцінка необхідна навіть для того, щоб збагнути, на якому етапі суспільно-політичних відносин ми перебуваємо. Це лише формально ринкова економіка й капіталізм з елементами громадянського суспільства. Держава досі несе на со­бі соціалістичний тягар пільг, непотизм і «спадковість» еліт, як за феодалізму, а в найбідніших регіонах привласнююче господарство - найпримітивніша форма первісного ладу, що зараз втілюється в розкраданні об'єктів інфраструктури на брухт та іншу вторсировину. Словом, життя на різних швидкостях, ба навіть у різних вимірах, які мало перетинаються між собою. Плюс суто тіньовий бізнес: фірми-«прокладки», конвертаційні центри, зіц-прєдсєдатєлі й «подвійні» бухгалтери - окрема індустрія, послуги якої залишаються популярними після будь-якої зміни влади. Не знайшовся ще науковець, який вигадав би термін на позначення цього соціально-економічного феномену.

У народі в таких випадках кажуть «без ста грамів не розберешся», а в цьому випадку - без великого аудиту можливостей, потужностей та ресурсів ми й надалі дуритимемо світ і самих себе щодо того, якими успішними могли б стати. Результатом такої роботи навряд чи буде презентація з красивими цифрами, але краще один раз подивитись у дзеркало, ніж без кінця бавитись інстаграмівськими фільтрами.