21 рік тому, 6 червня 1994-го Національну спілку журналістів України було прийнято до Міжнародної федерації журналістів. На честь цієї події було засновано професійне свято - День журналіста України. У деяких країнах вважається, що у 21 рік у людини настає повноліття. Журналістика дорослішає довше, тому українська журналістика швидше знаходиться в перехідному віці.

У цей період у підлітка ламається голос і замість солідного баритона горло видає зрадницького «півня», на лобі виростають прикрі прищі, а поведінка стає часом агресивною і неконтрольованою.

Всі ці симптоми перехідного віку можна виявити в української журналістики, яка болісно намагається вибратися із трясовини журналістики радянської, обірвати ту пуповину, яка її пов'язує з моделлю журналістики як підручної партії, як її називав М.С.Хрущов, чия політична кар'єра, до речі, почалася в Україні.

Як Україна хоче стати частиною Європи й цивілізованого світу, так і українська журналістика хоче стати частиною цивілізованого інформаційного простору, рівняючись на такі орієнтири як BBC, NYT, WSJ, а якщо брати більш близькі приклади, то, наприклад, на польську «Газету Виборчу» . Прагнення це видно неозброєним оком, а також видно, що стоїть на шляху цього руху українських медіа.

Головна перешкода - це війна, розв'язана Росією, а точніше російським лідером, Володимиром Путіним, проти України. Війна і свобода слова поєднуються погано, а точніше, не поєднуються зовсім. Чим більше війна охоплює соціальний організм, чим більше вона проникає в усі пори суспільства, тим менше в ЗМІ залишається місця для журналістики, і тим більше журналістика витісняється пропагандою, а самі ЗМІ перетворюються на знаряддя інформаційної війни. Важко дорікати за це суспільству й журналістам, як важко дорікати бійцю за те, що під час смертельної сутички він хрипко лається матом або підбадьорює себе бойовими кличами.

Нинішню війну називають гібридною. Її особливість у тому, що це єдина війна в історії людства, яку розв'язали ЗМІ, в цьому випадку, російські телеканали, створивши в Росії атмосферу ненависті й переконавши чотири п'ятих росіян і зокрема керівництво Росії, в тому, що в Україні переміг фашизм і тому та війна, яку Путін розв'язав проти України, є продовженням Великої Вітчизняної війни.

Спокуса відповісти на інформаційну агресію тією самою монетою настільки велика й такі дії здаються настільки природними, що багато українських журналістів йдуть цим шляхом. Не мені, громадянину країни, керівництво якої веде війну з Україною, засуджувати їх за це.

Проте це шлях у глухий кут. Перспектива створення якісної журналістики в умовах гібридної війни неймовірно важка, але вона існує.

Реальність цієї перспективи демонструє всеукраїнська газета «День», в якій мені надано честь ось уже рік публікувати свою колонку під рубрикою «Війна слів». Ця можливість прямого контакту з українською аудиторією на сторінках «Дня» надана досить великій кількості російських авторів, які, так само як і я, щиро бажають добра Україні й сподіваються, що українська журналістика уникне тієї глибини деградації, яка спіткала цю професію в Росії.

Вихід із глухого кута зазвичай буває там же, де й вхід. Якісна журналістика виростає як частина самосвідомості зрілої політичної нації. Путін своєю агресією сильно посприяв процесу народження політичної нації в Україні. Громадянська місія української журналістики сьогодні в тому, щоб допомогти цій політичній нації стати зрілою. Вітаючи українських журналістів з їхнім 21-м за рахунком професійним святом, бажаю їм із цим завданням впоратися. Це й буде їхній внесок у встановлення миру на українській землі.