Можливо, зі мною не погодяться, але я вважаю, що Україна має борг перед Грузією. Так, у 2008-му під час російсько-грузинської війни Ющенко літав до Тбілісі і брав участь у протестному мітингу, але тоді ж його соратник Наливайченко наголошував: "Україна не була і не є стороною конфлікту". Формально голова СБУ мав рацію: Україна не воювала ні за Грузію, ні проти неї. Причому не тільки буквально, а й фігурально. Бо все-таки підтримка Грузії - хай навіть інформаційна - була недостатньою. Куди як більше емпатії до жертви російської параної мав інший європейський президент - Саркозі. Що робила Україна в той час, коли Саркозі сідав за стіл переговорів з Медведєвим? Власне... спостерігала. А коли за рік по тому - вже у 2009-му - Росія вкотре почала мусувати тему українських найманців, що буцімто воювали на боці Грузії, наші можновладці принишкли зовсім. На порозі президентських виборів бабратися у цій темі бажання ні в кого не виникало.

За всі 23 роки свого існування чого абсолютно не навчилась Україна, так це першою квапитись на допомогу. І туди, де замішана політика, і туди, де політикою навіть не пахне, як наприклад, у випадку Непалу, де першими з рятувальною операцією опинилися, звісно ж, американці. Але мова зараз не про Грузію і не про Непал. Мова про Естонію, яка опинилася у такій самій біді, як і Україна, чию громадянку - Надію Савченко - викрали російські спецслужбісти.

В Естонії аналогічним чином постраждав тамтешній громадянин Естон Кохвер. За два місяці, що минули між першим та другим злочином, ФСБ знахабніла, що називається, "в рази". Кохвера, співробітника КаПо - місцевої поліції безпеки, викрали у вересні 2014-го просто з території Естонії і вивезли до РФ. Йому інкримінують шпигунство та торгівлю зброєю, що на його Батьківщині категорично спростовують. Це сталося майже синхронно з візитом Обами до Таллінну, а, отже, випадкове нашарування дат виключено. Естонію "провчили" за дружбу з США, за готовність розширити бази НАТО - як "алаверди" нападу Росії на Україну. Якщо дивитись ширше, то Естонію покарано за Україну, і Естон Кохвер, котрого 2 червня почали судити у Пскові, теж страждає за Україну. Це аж ніяк не пафос, це - фактаж. А що ж Україна?..

Власне, тут і починається найцікавіше. Я промоніторив все, що могло бути дотичним до ймовірної солідарності з Естоном і Естонією, все, що могло бути нашим "je suis" - і не знайшов нічого. Зате знайшов інше. Принаймні, два свідчення того, як естонські депутатки - Мар'ю Лаурістін та Крістіна Оюланд - виступали на підтримку України.

Перша зробила це в контексті вбивства Бориса Нємцова - вона закликала євроспільноту зупинити божевілля Кремля, що виявилось, зокрема, й в агресії проти України. Друга просто висловлювала переконання, що в України все вийде, все зміниться на краще. Багато це чи мало?

Об'єктивно кажучи, мабуть, не надто багато. Але дуже щиро і тепло. Тим паче на тлі того, що жоден український можновладець взагалі не згадав ані Естона, чия історія так подібна до історії Надії Савченко, ані загалом Естонію, яка напередодні 9 травня пережила справжній реванш пропутінських сил з надр вельми специфічної російської діаспори. Нашу сліпоту до чужих проблем легко пояснити, але важко виправдати.

Та й чи варто виправдовувати? Краще адресувати кілька людських слів тому, хто їх потребує. Хоч з парламентської, хоч з медійної трибуни. Переконаний, що зробити це зовсім не складно. Якщо не заради міжнародного комільфо, то хоча б задля власної карми.