Коли українець чує словосполучення «Веселий цвинтар», то одразу ж пригадує однойменну збірку Василя Стуса. Втім, цілком вірогідно, що наш найбільший поет ХХ століття ніколи не чув про справжній, реальний Веселий цвинтар, який розташований на півночі Румунії.

Мабуть, ця ідея й метафора просто витала тоді в повітрі, а вся Центральна Європа нагадувала такий веселий цвинтар - божевільню, театр абсурду і кладовище.

Хай там як, а справжній Веселий цвинтар сільський тесля з передгірного румунського села Сепинца заклав далекого 1935 року. Саме тоді майстер встановив перший дерев'яний нагробок у вигляді хреста й кольорової таблички, на якій був намальований покійник. Та ще й як намальований! Яскравими - синім, червоним, жовтим і білим - кольорами, попиваючи горілку у місцевій корчмі. Лаконічний, добродушний, але й іронічний підпис характеризував покійника. Місцевому люду ідея теслі настільки припала до душі, що з того часу 99% небіжчиків ховають саме під «веселими» нагробками.

Сьогодні їх на цвинтарі навколо старої сільської церкви - майже 900. Вхід платний - 5 румунський лей (приблизно двадцять гривень), за дозвіл фотографувати доведеться викласти ще п'ятірку в місцевій валюті. Але там справді є на що подивитися! Посеред невеличкого провінційного села - квадратний кілометр барвистих і незвичних нагробків, вигадливий гумор і добра нагода подумати про власне життя. Адже тесля Йоан Петраш найчастіше зображував на нагробних таблицях або фах покійника/ці, або найбільший життєвий порок небіжчика. Тут побачите нагробки ветеринару, мисливцю, дипломату, церковному дяку, але й пияку, що бив свою жінку, пияку, що любив музику і на музик розтринькав увесь свій статок, водію, що занадто швидко їздив і помер у ДТП, жінці, що не відмовляла жодному чоловіку... Супроводжують це все написи - часом гумористичні, а інколи й цілком філософські. Словом, це не просто цікавий об'єкт, туристична родзинка, а цілком концептуальний мистецький твір. Чесно кажучи, найдивовижніше кладовище, що його мені доводилося бачити в своєму житті.

Не менш дивним є те, що місцевий люд досі погоджується на такі нагробки, тобто цвинтар діючий - і останні могили з «веселими» нагробками датуються поточним 2015 роком. Щоправда, перед встановленням нагробка тесля консультується з ріднею, вони разом обмізковують картинку й напис, що розкаже іншим про покійника. А про імідж доводиться дбати, бо невеличке село стало справжнім туристичним клондайком, тут можна зустріти зацікавлених японців, усюдисущих німців, американців та інших. Умовно кажучи, тепер цвинтар «годує» село - навколо нього виріс базар, на якому місцеві продають власні вироби, побудовано готелі й ресторани.

Українцям же до цього цікавого місця добиратися дуже зручно - село Сепинца розташоване всього за якихось 5-7 кілометрів від кордону, одразу на іншому березі річки Тиса. Найближчий прикордонний пункт пропуску - у закарпатському Солотвині - можна проходити пішки чи проїздити автомобілем.

Якщо пройтися цвинтарем, то можна укласти невеличку статистику: найбільше в селі було дроворубів, доярок, пияків, продавців і мисливців. Та був серед них і один справжній Майстер, що зробив рідному селу такий світової ваги подарунок - тесля Йоан Петраш, який уже також похований тут, одразу біля церкви, і теж під «веселим» нагробком. Попри кумедність і дотепність, цвинтар таки змушує задуматися: а що б написали про мене? Зрештою, такою є чи не основна функція цього місця - не просто веселити, а й змушувати людей думати про власне життя, ставати кращими.