"Казацьке" кладовище в маленькому тірольському містечку Лієнці. Цвинтар із історією, яку знають багато австрійців, але мало хто знайомий з нею в нас. Усе почалося 4 травня 1945 року. Того дня, коли війна вже де-факто закінчилася, в Лієнц раптом увійшли від 25 до 30 тисяч людей на конях і підводах. Кавалерія й обоз. По-військовому вдягнуті чоловіки, а з ними – жінки та діти. Вони мали німецьку форму, але німецькою не говорили.

Чоловіки мали загрозливий вигляд – із хвацькими вусами та папахами. Це були російські "казаки" – частково переселенці з Дону, Терека й Кубані, частково нащадки білого "казацтва", яке воювало проти червоних у Першу світову, а потім осіло в еміграції, здебільшого в тодішній Югославії. 1941 року вони виступили в німецько-радянській війні на боці нацистської Німеччини. А в 1943-му Гітлер пообіцяв їм власну державу – "Казакію", яка мала розташовуватися на півночі Італії. Сюди ж прибули 50 ешелонів із донськими "казаками" із території СРСР.

Оскільки Гітлер не вірив, що "казаки" зможуть воювати зі "своїми", їхні підрозділи (а до кінця 1944 року вони досягли розміру окремого армійського корпусу та мали бути реформовані у Waffen-SS) були задіяні в Югославії проти місцевих партизан. Там частина "казаків" "прославилася" своєю жорстокістю, ґвалтуваннями та плюндруванням. На їх чолі стояв німецький генерал Гельмут фон Панвіц, у Першу світову війну – наймолодший офіцер німецької армії, вже 1918 року – кавалер двох залізних хрестів. "Казаки" боготворили його й навіть зробили Панвіца "Верховним польовим отаманом" – цієї честі раніше удостоювався тільки цар.

Читайте також: 451°F: урок для російських послідовників нацистів

Перед тим, як вирушити в Лієнц, 25-тисячні сили "казацької" кавалерії востаннє, під військовий марш, пройшли галопом перед своїм "верховним". Останній не став тікати й ховатися в джунглях Амазонки, а пішов добровільно в полон зі своїми "казаками". Був страчений рішенням радянського суду в 1947 році – разом із білими отаманами, які воювали на боці Гітлера – Домановим, Красновим, Шкуро й іншими.

Але вернімося у травень 1945-го. "Казаки" зі всім своїм скарбом і домочадцями розбили табір на березі мальовничої річки Драу, на тлі неймовірно красивих Альп. Потроху почали налагоджувати контакт із місцевим населенням. Чекали вирішення своєї долі. Думали чомусь, що англійці як покарання вишлють їх поселенцями на якісь "острови". Але трапилося інакше. Сталін переконав Черчилля віддати йому всіх "казаків" – і тих, хто був радянськими громадянами, і білих емігрантів, які радянськими громадянами ніколи не були.

31 травня англійці запросили офіцерів у сусіднє село нібито на переговори щодо їх подальшої долі, але раптово арештували й "евакуювали" вагонами в радянську зону, де їх уже чекали слідчі НКВД і розстрільні загони.

Коли до ночі офіцери не повернулися до табору, решта обозу зрозуміла, що це кінець. Вранці наступного дня, коли англійці прийшли "евакуювати" решту табору (а це було понад 20 тисяч людей), вони побачили, як жінки й діти стоять на колінах, а православні батюшки моляться за спасіння. Коли англійці рушили вперед, почалася паніка – хтось кидався на гвинтівки й гинув від пострілів, хтось просто кричав і плакав. Когось затоптав натовп. Частина жінок стрибнула з дітьми на руках у стрімкий потік Драу й потонула. Вниз за течією багато безіменних могил.

Читайте також: Вирок Росії, який вона сама собі винесла

Точна кількість і тим паче прізвища загиблих невідомі. Всі могили на кладовищі в Лієнці – теж безіменні. Дехто тоді сховався у лісах. Більшість були завантажені у вагони й передані Радянському Союзові, після чого відправлені в ГУЛАГ або страчені. За Хрущова ті кілька білих "казаків", які вижили, змогли повернутися на Захід.

Лише кілька дітей урятувалися того страшного дня 1945-го року – ті, кого мами підкинули на поріг австрійських домівок. Кажуть, були й такі, кого потім знаходили здичавілими в лісах. Врятованих дітей були одиниці. Донські "казаки" за кров’ю, вони виросли австрійцями.

Ось така історія цього кладовища. В Австрії її називають "казацькою" трагедією або ж трагедією на річці Драу. Містечко Лієнц і досі згадує ці події. У місті функціонує "казацький" музей. Щорічно на початку червня російська закордонна православна церква править на місці загибелі людей службу Божу. У пам`ять "верховного отамана" фон Панвіца встановлений меморіальний знак.

Я написав це не для того, щоб когось засудити. Але мені здається, про цю історію варто знати. Ну і, звичайно, якби був у мене такий дар, то написав би я п’єсу – про цю останню нещасну ніч цих нещасних жінок на березі цієї неймовірної річки, на тлі цих неймовірних Альп, коли вони зрозуміли, що ніяких "островів" і ніякої "Казакії" не буде, і що життя, грішне життя закінчилося, і що нічого вже не виправиш. І що немає нічого страшнішого, ніж війна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram