Зі стрічки «Гетьманські клейноди»

Мій тато рано лягає і рано встає. А ще іноді улюблений кіт будить його серед ночі. То він або з безсоння, або кіт розбурхав – увімкнув якось серед ночі телевізор і так зрадів. Показували український фільм. Він подивився вдень програмку – лишилася така звичка у старших людей – і побачив, що майже кожної ночі показують якусь українську стрічку, то про Хмельницького, то «Гетьманські клейноди», то ще Осики щось, то якусь іншу екранізацію козаччини чи пригод лицарських українських. І він тепер чекає ночі, щоби подивитися українське кіно, таке, яке йому близьке і рідне.

А я оце засиділася і натрапила на старе «Украдене щастя». Дивлюся на геніального Амвросія Бучму і не можу відірватися. Франко, геніальна гра, чесна екранізація, щира і вічна. Таке близьке і рідне щось.

І сидимо ми з татом в різних районах Києва і, як підпільники якісь, як вигнанці, серед ночі тихенько, ніби у вікно, підглядаємо на щось своє, близьке і рідне.

Прийде день, і все покотиться, як завжди.

Зараз кажуть, що ера телевізора закінчується, бо йому наступає на п'яти інтернет. Так, багато хто відмовляється від телевізора або частково, або повністю. Але ми ж знаємо, як це ще далеко до більшості і який сильний вплив має телебачення на людей. І саме через телебачення, через його керівників та програмні служби розумієш, які вони далекі від розуміння та усвідомлення місії виховання любові та поваги до Батьківщини, вже вибачте за пафос. Вони не пускають наше, близьке і рідне, як не пускали би батька у чоботях чи маму в хустці до свого салону. Вони – галахвастови і проньки, які б вони країни не відвідували, яких би книжок не читали, вин не цінували, синьо-жовтих футболок не одягали, картин не колекціонували.

Тут також нам треба свої кордони захищати.