Питання, яке ставлю собі чи не найчастіше: як саме виглядає Україна й українці очима іноземця, що вперше відвідує нашу Батьківщину?

І нерідко про це запитую своїх закордонних друзів. Переважно всі в один голос називають красу наших дівчат, дещо стриманіше додаючи, що стиль одягання українок вражає. Йдеться, ясно ж, про підбори-шпильки, міні-спідниці, виразні декольте, по-індіанськи «бойовий» макіяж, довгі нарощені вії й нігті. Особливо ж такі красуні контрастують з порозбиваними дорогами, перестрибуючи на підборах калюжі, чи з інтер'єром маршруток, рясно обвішаних іконами. Самі ж дороги і легендарні східноєвропейські ями займають почесну другу сходинку серед місцевих дивовиж. На третьому місці - прірва між багатством і бідністю, між найдорожчими автами і жебраками-пенсіонерами.

Усе це добре відомо, але місяць тому знайомому іноземцеві таки вдалося заскочити мене зненацька, побачити те, чого я не помічав. Ми поверталися з риболовлі, втомлено крокуючи через поля на околиці ужгородських сіл. На узбіччях ґрунтових доріг, у затінку дерев, були припарковані старі «Жигулі», велосипеди, поруч з ними на траві були розстелені килимки й ковдри, на яких чекали господарів залишки провіанту; люди ж у цей час працювали в полі. «Все-таки не перестаю захоплюватися українцями, ‒ замріяно сказав мій приятель. ‒ У вас криза, інфляція, війна, а ви дбаєте про екологію, не шкодуєте часу й зусиль на вирощування екологічно чистих продуктів. Бачу, у вас це навіть поширеніше, ніж у Швейцарії - там стількох людей у полі не знайдеш!». Хвильку повагавшись, я ствердно кивнув головою, але потім таки сумління змусило мене пояснити причини такої «любові до землі». Криза, скрута, спроба вижити, забезпечити сім'ю бодай елементарними продуктами на зиму, застрахуватися від цілком імовірних голодних часів попереду.

Мої думки підтвердило нещодавне опитування, що його провело рекрутингове агентство «Headhunter»: «Ставлення «білих комірців» до ручної праці за два роки дещо змінилося. Якщо раніше про робочі спеціальності вони міркували більш відсторонено, вказуючи на затребуваність і перспективність ручної роботи, то зараз свою готовність мотивують виживанням під час кризи. Для кожного третього ручна праця може стати засобом існування, а для двох з п'яти - додатковим джерелом заробітку.

Серед інших можливих причин, за якими офісні співробітники готові розпрощатися з кріслами і ноутбуками, цікава робота, можливість перетворити хоббі на джерело доходу, бажання змінити рід діяльності і досягти успіху в чомусь іншому. Також співробітників офісів приваблює можливість активно рухатися і працювати на свіжому повітрі. Найбільш привабливими з можливих видів ручної роботи для українських офісних працівників є фермерство, садівництво і городництво».

Мій закордонний приятель виразно розчарувався після таких зовсім не романтичних пояснень. «Але чому ж вони тоді не використовують сільськогосподарську техніку, адже голими руками їхня продуктивність праці наближається до Середньовіччя», ‒ усе не вгавав він. А я вирішив промовчати, бо вже стомився мільйон разів пояснювати про злочинну державу, відсутність підтримки фермерства, неможливість отримати дешевий кредит чи отримувати за свою роботу гідну зарплатню.

Люди полишені самі на себе, кинуті в середньовічні умови, коли ділянку картоплі має висаджувати вся сім'я, а інакше - не проживеш, не даси раду взимку, коли всі тарифи й ціни знову скочать угору, а гривня стабільно піде вниз. Мабуть, з цього б вийшла добра реклама для наших аграріїв: «Українські продукти - екологічно чисті!». Егеж-бо, але не через турботу про якість, а з огляду на пануюче в нашій країні Середньовіччя.