Чи пам΄ятають кияни, як на початку 2000-х паркани на околицях столиці ночами хтось таємничий невтомно прикрашав не дуже грамотними, але тим більш зловісними написами: «Всьо будет Донбас!»? Одні те сприймали з гумором, інші з тривогою. Чи то хтось так рзважався. Чи то комусь треба було налякати столицю перспективою приходу донецьких бандооліархів ( ще дуже живі були чутки й легенди про їхні подвиги на початку 90-х: вибух на стадіоні «Шахтар» та інші гучні кримінальні порахунки, що вивели Донбас у «лідери» кримінальної прихватизації). Чи то самі вони та їхні посланці шантажували неминучістю свого тріумфу. Може, тріумфу й не сталося б, але ж у донецьких грабіоналів був широкий резерв по всій Україні: місцеві грабіональчики або охочі ними стати, навіть ціною визнання пріоритетності донецьких, у розрахунку на їхню боярську подільчивість.

Щоправда, видимий тріумф виявився не тривалим, але він мав свої неявні форми і слід залишив надовго, болючий та гнійний. Не лише в економічному й соціальному стані України, який і до того був далекий від задовільного, - але й у суспільній свідомості, в поглибленні недовіри до влади. Що ж до нашої вужчої теми, то це виявилося в недобрій міфологізації поняття «донецький» в усіх його аспектах - принаймні серед частини суспільності, в ототожненні образу культового донеччанина з образом напористого кар΄єриста, ширше - в неадекватному уявленні багатьох про Донеччину або й цілковитому незнанні її та в незацікавленості, небажанні знати, підміні знання міфами, - що не могло сприяти інтеграційним процесам.

Масові міфи такого роду зазвичай бувають симетричними, - на Донеччині культивувалися паралельні міфи неабиякої згубної сили. Тут маю на увазі не лише старі й воїстину безсмертні радянсько-кагебістські міфи про «западєнцов» як бандерівців, - міфи, такі любі «совку» й відповідні його способу мислення, - а вже й нові, незалежницької доби, про нібито принципову ворожість «Києва» (як символу української влади) до «Донбасу», що нібито годує всю Україну: типово «совкове» переконання - неодмінно хтось когось годував, ні один народ не міг сам себе прогодувати, а от матушка-Москва годувала не тільки весь СРСР, а й увесь світ, принаймні весь соцтабір і «країни третього світу».

Тож міф про Донбас як спонсора України був локальним відбиттям великого всерадянського міфу про утриманство цілих народів. При цьому не бралися до уваги ні фінансово-економічні, ні людські «капіталовкладення» всієї України в господарський розвиток Донбасу, в будівництво нових шахт і металургійного виробництва, в наукове забезпечення технічного прогресу тощо, не кажучи вже про те, чиїм коштом і чиїми силами споруджувано т.зв. «комсомольські шахти» від кожної з областей України або як відбувалося забезпечення Донбасу продовольчою продукцією та його водопостачання.

Одна із версій цієї зверхності Донбасу, а водночас відрубності й, мовляв, геополітичної чужорідності «Києва» та його невдячності Донеччині знайшла вираз у відомому - порівняно м΄якому - месиджі: «Донбас не чують». У певному сенсі це була б правда (про це я говоритиму далі), але тільки в тому разі, якщо мати на увазі й інші складові ширшого реального змісту цього месиджу: «Донбас» також не чує і не хоче чути «Києва»; більше того, «Донбас» не чує самого себе (і це, на мій погляд, найістотніше - про що також буде мова далі). Справедливе оскарження тяжких, а часом і нестерпних умов життя трудівників, разючих контрастів між фешенебельними кварталами еліти й дореволюційними «собачовками» робітничих окраїн, хронічні невиплати зарплат тощо адресувалося «Києву», а не реальним творцям цих умов - донецьким олігархічним кланам.

Хоч це і не знімає відповідальності ні з «Києва» (тобто всіх перемінних українських влад), ні з національно-демократичних сил: ні ті, ні ті так і не спромоглися запропонувати Донбасу (як, зрештою, і всій Україні) переконливої та конкретно-обгрунтованої програми соціально-економічних перемін. Захист життєвих інтересів трудівників не став пріоритетом діяльності ні державних структур України, ні тодішніх громадських організацій та демократичних рухів. У цьому крилася велика небезпека, на яку я намагався звернути увагу ще у співдоповіді на Першому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 року: «...Біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення.

Натомість роль оборонців трудового люду намагаються - і не без успіху - перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію і довела суспільство до нинішнього стану.

Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини - ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини».

Про це доводилося говорити й писати не раз. На жаль, за всі роки незалежності ситуація не дуже змінилася. Противники української державності сповна використали ті труднощі, які переживала наша країна за умов розвалу колишнього єдиного економічного простору СРСР (планово створюваного протягом десятиліть з далекоглядних політичних мотивів) і фінансових грабунків (привласнення мільярдних сум банківських внесків, загальносоюзного золотовалютного фонду та ін.) і торговельних обмежень, до яких вдавалася Москва. Надії на краще життя швидко змінювалися розчаруванням, і це стало головною причиною «очужіння» Донбасу до української державності та посилило процеси його деукраїнізації.

Адже Донбас - не Галичина, де люди ладні були терпіти труднощі заради національної ідеї. Тут ця ідея мала б дістати соціальне наповнення, без якого політичні та мовно-культурні гасла втрачали свою привабливість, - а такого наповнення не було. Більше того, всесильні господарі Донеччини, які вже встигли на радянській спадщині вибудувати свою феодальну реальність, зуміли невдоволення людей відвести від своїх награбованих мільярдних статків у бік самої мало кому тут зрозумілої української ідеї, отже, й «Києва».

Усе це, хоч і не тільки це, приявне було в тому соціально-політичному грунті Донеччини, на врахуванні якого сили «Русского мира» під проводом Кремля розігравали (не з учорашнього ж дня!) свою багатоходову і нескінченно-криваву комбінацію. Де був її початок (і чи був?) і де буде (і чи буде?) її кінець? І що це: громадянська війна на Донеччині чи війна путінської Росії проти України? Суперечка на цю тему, навіть сама постановка питання, здаються мені схоластичними. Згадаймо історичні прецеденти. Хоча б долю УНР - майже сто літ тому. Агресія більшовицької Росії інспірувала виступи пробільшовицьки розагітованих сил у самій Україні. Одного не могло бути без другого - і навпаки. Так і тут: інспірувала путінська Росія, але ж і було що інспірувати. Регіональна еліта діяла як п΄ята колона, роздмухуючи антиукраїнські настрої серед населення і використовуючи для цього ті соціально-економічні проблеми, які сама ж і створювала. Однак є і важлива відмінність: тепер московська «п΄ята колона» в усій Україні не така потужна, а Україна не така безборонна й не полишена світом на поталу , як тоді.

І путінська агресія, на відміну від більшовицької, не несе в собі жодної соціальної ідеї і заряджена самою лиш шовіністичною хіттю «Русского мира» та оманливими обіцянками кращого життя. Але масові ілюзії бувають непереборними. Зброї ж у Росії навалом, зброя страшна (і «гради», і супергради, і телегради), а «донецьких», як і своїх, їй не жалко. Тож кінця жертвам, крові, руїнам поки що не видно.

Нині кожен громадянин України на власній долі відчув увесь тягар цієї неймовірно безглуздої і неймовірно реальної війни. Суспільство бодай приблизно знає про фінансові й економічні втрати України, про руйнування господарської інфраструктури Донеччини й систем життєзабезпечення. Але поки що мало хто знає і мало хто задумується над величезними інтелектуальними, культурними, мистецькими втратами та морально-психологічними наслідками цієї трагедії як для Донбасу так і для всієї України.

...Почати з того, що Донецька область (сама лише Донецька, навіть без Луганської) посідала третє місце в Україні (після Києва й Харкова) за кількістю науково-дослідних інституцій, вищих навчальних закладів і студентів у них, а відповідно й викладачів та наукових працівників. Тепер функціонування цих інституцій та вишів дезорганізоване або й паралізоване (фактично вони втрачені для України й не знати, на який час, - хоч деякі з них почасти переселені в інші міста України). Яка доля чекає їхні наукові фонди, зрештою - їхні наукові кадри й школи? Що буде з Донецьким науковим центром Національної академії наук України?

З численними державними науково-дослідними та проектними інститутами? Або, скажімо, зі Східноукраїнським університетом у Луганську, - з його унікальною бібліотекою україніки, яку подарували йому канадські українці? Несть числа запитанням, на які не видно відповіді.

Однією з особливостей культурної ситуації на Донеччині, з її насиченістю технічною інтелігенцією, було те, що в тих небагатьох українських культурних центрах, які там існували, велику роль відігравали представники технічних та природничих наук: у Донецькому відділенні Наукового товариства ім.Шевченка, Українському культурологічному центрі, Донецькій філії Центру гуманітарної освіти виходив науково-популярний журнал «Світ». Тепер установи такого напрямку не мають шансів на існування в т.зв. «ДНР» та «ЛНР», і саме життя людей з чіткою українською позицією опинилося під загрозою. Невідома доля багатьох людей, які збагачували культуру Донеччини. Дехто переселився в інші регіони України, а з деким неможливо встановити зв΄язок.

Багато мистецьких колективів або розпалося, або шукає притулку в Україні поза зоною окупації, - як-от актори Макіївського Театру юного глядача. Змушений був залишити Донецький Національний академічний театр опери та балету ім. А.Б.Солов΄яненка його головний диригент упродовж 15 років - лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Володимир Василенко. І цей театр, і Донецький Національний академічний музично-драматичний театр, вистави якого мали останніми роками великий успіх на Донеччині й були відзначені Шевченківською премією, тепер у стані розвалу. Навіть всесвітньо відомий балетмейстер Вадим Писарєв висловив сумнів щодо подальшого існування свого славетного колективу. Під загрозою руйнації та пограбування опинилися унікальні заповідники й музеї, зокрема Донецький художній музей, Горлівський художній музей.

Тим часом на території т.зв. ДНР і ЛНР триває «зачистка» від усього українського - від національно зорієнтованих літераторів, журналістів, діячів культури; перестала існувати газета «Донеччина» - єдина україномовна серед кількох сотень російських; українське телебачення й радіомовлення сюди давно вже не досягають, як давно вже «не приемлют» тут і українську книжку, і українську школу.

Тепер полюють уже навіть на українські вивіски та написи. Сумнівної проби правителі сумнівних «республік» доводять до омріяного кінця справу, яку «тихою сапою» провадили їхні «попєрєднікі» - грабіонали кількох скликань. Їхня мета - Донеччина має вирвати з себе будь-які залишки свого вже підірваного українського коріння, забути про свою українську причетність. Одвертий або прихований, ідеологічно замаскований етноцид (і лінгвоцид) на Донеччині, за різних влад (української по суті там ніколи не було), проходив у кілька етапів, мав свої піки, спади й паузи (навіть регресії). Чи тепер самочинні «народні республіки» сподобляться довершити його?

Перед кожним із тих, хто почувається громадянином України і переймається долею Донеччини, постає питання: що буде далі? і що робити? Дехто залюбки повторює гасло: «Війна до повної перемоги». Я такої риторики дозволити собі не можу. По-перше, в таких війнах («гібридних»?) «повної перемоги» не буває, а переможеними залишаються людяність і здоровий глузд. І ще один неминучий результат: нові незліченні жертви й страшні каліцтва, Як і цілковита руйнація Донбасу (життєсфера його населення вже й тепер знищена більше, ніж під час Другої світової війни, бо тоді фронти проходили й верталися, а тепер перемелюють одні й ті ж самі місця, і зброя тепер страшніша), - а він, Донбас, не для всіх є абстрактним поняттям. По-друге, наполягати на воєнному вирішенні питання має моральне право тільки той, хто сам воює на фронті. Але й фронтовики далеко не всі такої думки.

Інший погляд: альтернатива - мир. Хто ж в Україні проти миру. Але де він? Який, на яких умовах? Капітуляція під виглядом миру? Ми вже надивилися на «перемир΄я» і «тишу», які потрібні бойовикам (і кремлівським стратегам) лише для зміцнення своїх бойових порядків, для донасичення зброєю та для підготовки дужчої агресії, - і в яких гине і наших бійців, і мирних громадян не менше, ніж у «гарячі» дні. Такий «мир» був би зрадою не лише тих, хто загинув і гине на фронтах, але й зрадою тих вірних Україні громадян, які залишаються на Донеччині або змушені були тимчасово переселитися в інші області України, сподіваючись, що держава допоможе їм повернутися на свою рідну землю.

Здається, виходу з цієї дилеми немає. Потрібна перемога, але війна перемоги не дасть і заведе в нікуди. Вихід не на шляху війни. Однак і зійти з цього шляху ворог не дає. І, можливо, зійти не вдасться. Шукати вихід має все суспільство, не ждучи, що за нього вирішать у європейських столицях на таємних перемовинах. І політики, і військовики, і аналітики-соціологи та психологи, і, може, насамперед ті, хто нині в тому пеклі боронить Україну, й ті, хто там живе..

Але й кожен із нас, навіть усвідомлюючи невисоку міру своєї компетентності, може поділитися власними міркуваннями, що будуть частиною широкого громадського форуму. Бо йдеться про долю і Донеччини, і всієї України.

Я також дозволю собі дещо сказати. Смію думати, що трохи знаю Донеччину, принаймні минулих десятиліть. Сумнозвісний нині Докучаєвськ, де були загніздилися мобільні бандити, що знищили маршрутний автобус з мирними пасажирами під Волновахою, - це колишнє робітниче селище Оленівські кар΄єри, де жили мої батьки і де я навчавася в школі; там найдорожчі мої спогади. Не можу повірити, що тими вбивцями стали мої земляки, може, й збайдужілі до України, але здебільше не ворожі. Швидше це якась мобільна банда, що «освоює» лінію Оленівка - Докучаєвськ - Стила - Старобешеве - Каракуб (Комсомольське), на шляху до Волновахи й Маріуполя, використовуючи зручний для пересування й переховування рельєф цієї частини Донеччини (яку колись називали «донецькою Швейцарією»).

Ширший простір від Маріуполя й Волновахи до Краматорська й Слов΄янська я свого часу об΄їздив і обходив і в шкільні та студентські роки, і за журналістськими дорученнями. Звичайно, часу відтоді минуло багато, і багато що змінилося. Та не могли стати кровожерними україноненависниками маріупольські металурги, краматорські виробники унікального пресового устаткування, хлібороби Волноващини чи Миколаївщини. У всякому разі, сюжети телехронік заповнює зовсім інша публіка. А з трудівниками можна було і треба було домовлятися.

(Продовження теми - у наступних публікаціях)