"Втома металу", яку відчуває українське суспільство через війну на Сході, дещо амортизує відчуття політичної клаустрофобії, в яке Україну заганяють як Росія, так і Захід.

Західні політики публічно наполягають на тому, що офіційний Київ повинен виконувати умови Мінського договору, не чекаючи, поки їх почнуть виконувати Москва та російські маріонетки на Донбасі. Це при тому, що протягом всього часу, відколи триває воєнна фаза конфлікту, Росія жодного разу не виконала взяті не себе зобов'язання. Усі світові гравці про це знають, проте продовжують наполягати на тому, щоб Київ, по суті, здавав свої позиції.

Значна частина суспільства апелює до здорового глузду, оперуючи залізобетонними аргументами. Найголовніший – що такі кроки будуть як мінімум не логічними та не припинять посягань Кремля.

Однак в даному випадку працює жорстока логіка історії. І працює безвідмовно. Український народ має власний дуже багатий досвід того, як його долю вирішували інші держави, не розглядаючи українців як сторону. А відбувалося це тому, що Україна була надто слабка – виснажена війнами, міжусобицями, демографічною, економічною та іншими кризами.

Доводиться констатувати той факт, що у своєму прагненні до миру "за всяку ціну" президент Петро Порошенко пішов на надмірні поступки в питаннях національного суверенітету України та зайняв недостатньо чітку позицію щодо окупованих територій.

Банкова загнала себе і всю країну в пастку, погодившись внести зміни до Конституції, що можуть не тільки запустити процес легітимізації окупованих територій, а ще й повісити утримання "бандитських республік" на Київ. З одного боку, на президента тиснуть члени парламентської коаліції, які критикують зазначені зміни та, цілком ймовірно, можуть "завалити" їхнє ухвалення, з іншого – Захід хоче якомога швидше забути про цей конфлікт, при чому за рахунок України, а з третього – Росія наступає на відкриті рани.

За логікою речей, Київ може в будь-який момент відмовитися від реалізації таких планів з посиланням на те, що немає прогресу по той бік україно-російського кордону та на Донбасі. Проте Захід чітко дав зрозуміти – влада України має йти на поступки одноосібно, в односторонньому порядку.

Знову сильніші вирішують долю слабшого. Можна багато говорити про те, скільки можливостей було втрачено з березня 2014 року, аби зараз Україна могла говорити з позиції сили. Але у будь-якому разі Київ мав демонструвати політичну волю та прагнення до – не зважаючи ні на які фактори сили сусіда, відповідати пострілами на постріли, фактами на брехню. Це було і є. Але далеко не завжди і не досить послідовно.

Тому єдине, нам зараз залишають зовнішні гравці – це "право слабкого". А передбачає воно лиш право змиритися з тим, яку долю вготували сильні. Вихід тут лише один – зламати це замкнене коло. Ставши сильним.