Марія Гайдар, широко анонсована як нова заступниця глави Одеської обласної адміністрації, відверто заявила: вона не має наміру відмовлятися від російського громадянства. "Звісно, я дотримуватимуся українських законів", - ця її обіцянка пролунала, мов велика милість, яку вона робить.

Ми звикли вітати росіян, які, всупереч Кремлеві, висловлюють солідарність із Україною, підтримку їй, а тим паче прагнуть діями допомагати нашій країні. Ми вдячні їм за це. Ми з радістю сприймаємо кожне їхнє висловлювання, в якому лунає критика путінського режиму.

Днями з такою критикою виступив перший міністр закордонних справ незалежної Росії Андрей Козирєв - він був міністром в уряді Єгора Гайдара. Він спрогнозував падіння путінської кліки. Ура, товариші, капелюшки в повітря: не перевелися ще в Росії демократи!

Тільки не варто забувати: саме Андрей Козирєв започаткував зовнішню політику Росії, базовану на тому, що "наша країна - СНД". Саме він запровадив доктрину обмеженого суверенітету пострадянських країн, доктрину буцімто особливих прав Росії на всю пострадянську територію. Саме в його бутність міністром було винайдено "геніальний" хід: пострадянські країни в Росії стали звати республіками й тільки республіками й ніколи - країнами. Саме Козирєв найперший почав обгрунтовувати ті або інші кроки Росії політичними реаліями давно минулих епох - ніби відтоді нічого у світі не змінилося.

М'яка агресивність, м'яке протистояння з Заходом - от у чому полягала зовнішня політика Росії під проводом Козирєва. І він, здається, так досі й не зрозумів: за всіма законами природи, м'яка агресивність Єльцина - Козирєва рано або пізно мали перетворитися на жорстку агресивність Путіна - Лаврова. Неодмінно мала перетворитися. Хоча б із тієї причини, що "неможливо бути трішечки вагітною": агресивність за природою своєю не може бути м'якою, м'яка агресивність - це всього лише агресивність слабкої країни. Набралася Росія сил, накачалася нафтогазодоларами - й агресивність розвинулася до небачених розмірів.

Біда - а може, трагедія - російських демократів полягає в тому, що вони досі обожнюють епоху Єльцина як буцімто добу розквіту демократії в Росії, як взірець, до якого треба повернутися. Вони протиставляють епохи Єльцина та Путіна й не бажають бачити очевидного: все, що відбувається в Росії за Путіна, є прямим наслідком основ, закладених Єльциним. Путінська Росія - це зрілість і занепад системи, заснованої Єльциним. Розвиток тієї системи. Путінська "суверенна демократія" - це всього лише єльцинська імітаційна демократія, тільки в заможній і військово сильній країні.

Не розуміючи цього, чи можуть російські демократи, отримавши посади й повноваження в Україні, сприяти створенню в нас чогось принципово іншого, ніж Росія а-ля Єльцин, а отже, й а-ля Путін?

Але річ навіть не в тім. Коли ще в Києві вирував Майдан, коли ще тільки на обрії бовваніла його майбутня перемога, серед російських демократів поширилася концепція так званої "альтернативної Росії". Полягала вона в тому, що Україна й є такою альтернативною Росією, й саме в Україні треба вирощувати демократичне майбутнє Росії, а згодом поширити його на Росію як таку.

Відтоді ця концепція набула в російських демократичних колах помітної популярності. Звісно ж, повною утопією є чекати, що порятунок прийде звідкілясь іззовні - хай навіть і з України; в цій концепції міститься хай не артикульована, але добре помітна зневіра в тому, що Росія сама може (або так: тільки сама Росія й може) змінити парадигму свого розвитку й свого існування.

Але річ не в тім. Прихильники концепції України як "альтернативної Росії", України як "інкубатору російської демократії" не бачать і не хочуть бачити самої України. Не знають її й навряд чи переймаються її пізнанням.

Україна для них не є самоцінною й самодостатньою - от же в чому річ.

Україна для них - лише майданчик, лише територія для вирощування російського майбутнього. От у цьому й пролягає загроза: російські демократи цілком щиро працюватимуть не на українське сьогодні, а на російське світле завтра, а то й післязавтра. Не українські прагнення й потреби, а російські інтереси, якими вони їх бачать - от що буде для них пріоритетом. Вони просто користуватимуться Україною для прийдешнього процвітання своєї власної країни - Росії.

...А взагалі-то, чи не є актуальною ця сама проблема для всіх без винятку номенклатурних гастарбайтерів? І - даруйте за млявоплинну конспірологію - чи не можливими є крайні ситуації, коли ці гастарбайтери перекачуватимуть кошти з України до своїх країн або сприятимуть відтоку до своїх країн українських капіталів?