Чому ж Україна так і не змогла ефективно здійснити одну з перших стадій трансформації економіки з планової на ринкову - приватизацію? Говорити про недосконале законодавство як першопричину цього не варто, тому що у нас насправді мало хто керувався законами. Навпаки, саме порушення правових норм супроводжувало процеси розподілу державної власності в Україні.

Причина криється у відсутності політичної волі, помноженій на бажання зберегти контроль над фінансовими потоками підприємств, до яких добре присмокталися гравці, тісно пов'язані з державою.

Затримка приватизації - це продовження непрозорого перерозподілу власності. В такому разі бізнесменам було легше обанкрутити державне підприємство і вивести його активи в приватну власність, аніж платити за це підприємство ринкову ціну.

Нові українські міністри вже більш ніж півроку розповідають про те, як вони будуть готувати державні підприємства до приватизації. Але чим більше вони говорять, тим частіше ці заяви викликають посмішку. Бо найкраща підготовка підприємства до приватизації - це його швидкий продаж. А ми маємо український парадокс - що більше готуємо державний сектор до приватизації, то менше він готовий.

Нещодавно Міністерство економічного розвитку та торгівлі підбило невтішний підсумок: державні підприємства щорічно дають сотню мільярдів гривень збитків. Але насправді не всі вони збиткові, просто там давно відбувається виведення і перерозподіл коштів. Потрібно розуміти, що задовга підготовка до приватизації - це в тому числі й збереження контролю над фінансовими потоками зацікавлених осіб, які на тому підприємстві осіли. Або осіли навколо нього та перекачують ресурси у приватні компанії.

Утримання великої кількості підприємств впродовж 24 років збитковими викликає питання про ефективність роботи державних органів, які досі не поставили питання про банкрутство. Це дискредитує державу та її економічну систему.

Суть приватизації полягає не в тому, щоб отримати якомога більше грошей. Цим гаслом прикриваються популісти або ті, хто хоче захопити майно.

Практично усі погоджуються з тим, що приватний власник в Україні ефективніший за державу. Останні два десятиріччя довели, що аналогії з успішними державними підприємствами в Європі в Україні не працюють, з усім очевидних причин. Але не всі погоджуються (і це справедливий сумнів) з тим, що держава може ефективно продавати підприємства без випадків корупції, особливих приватизаційних умов для певного покупця чи саботажу приватизації взагалі - аби довше насолоджуватися неофіційними заробітками на підприємствах державного сектору.

Як можна розірвати це зачароване коло? Зараз модно говорити про аутсорсинг митниці, але вже давно було потрібно віддати саме приватизацію у неупереджений менеджмент. Наприклад, Україна є не тільки позичальником ЄБРР, але й і акціонером цієї установи.

Уряд мав би скласти перелік з 20-30 привабливих державних підприємств і попросити Банк провести приватизацію. Чесно, прозоро, під справжнього стратегічного інвестора, не допустити продажу "для своїх".

А потім, вже як позичальник, Україна може отримати від ЄБРР та інших міжнародних фінансових інституцій bridge finance, pre-privatisation loan. Тобто надходження коштів відбудеться набагато швидше, ніж сам продаж підприємств.

Після того, як відбудеться продаж державної власності - підвести баланс. Можливо, нам ще і доплатять, якщо приватизація завершиться успішно.

Потрібно розуміти, що приватний власник привносить доступ до фінансових ресурсів (інвестиції чи позикові кошти), нове знання ринків, нову корпоративну систему управління технологіями і фінансами. Держава отримає легальні зарплати, всі відрахування, прибуткову діяльність. Як результат, держава розквітає разом із тим бізнесом.

Так, може виникнути ризик скорочення персоналу з боку нового приватного власника. Але в такому разі держава отримує нові завдання. Вона має створити умови для появи нових робочих місць, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу. Саме це і є пріоритети роботи уряду в ринковій економіці. Не намагатися управляти багатьма бізнесами, які постійно породжують корупційні скандали та потреби покриття збитків за рахунок платників податків, а максимально сприяти можливостям будь-яких інвесторів і працівників більше заробляти.

Отже, передусім Україна має рішуче визначитися: нам потрібен процес чи результат? Якщо ми знову обираємо процес (вічної підготовки до приватизації), то тоді на безплідний процес можуть перетворитися і боротьба з корупцією, і скорочення дефіциту державних фінансів, і формування засад для економічного розвитку.