Мені прикро за «Правий Сектор». Зараз українське суспільство розділилося навпіл за своїм ставленням до нього. Хтось, як лякливі міщани, які ще вчора, слідуючи тренду, ліпили собі на аватарки «візитки Яроша» з червоно-чорними стрічками, а в глибині душі завжди боялися цю структуру ще з 19 січня 2014 року, тепер кинулися з задоволенням таврувати й проклинати.

А хтось, хто поруч з героїчними фронтовими «правосеками» воював в Пісках чи Донецькому аеропорті, знизує з прикрістю плечима. В будь-якому разі, за останні тижні після Мукачевого в суспільній свідомості пішов дуже небезпечний для ПС процес осягнення цієї організації не як захисників, а баламутів, бандитів, чиє існування заважає розвитку країни. Тим більше, цьому допомагає й піар-служба Банкової. Менше з тим, варто розуміти, що в складі цієї організації в будь-якому разі значну частину складають справжні патріоти та відчайдухи. Які дуже скоро можуть стати тими, хто піде в топку революції, яку вони так кликали й бажали.

Мукачеве й особливо суспільна реакція на ці події - перший, але дуже зловісний дзвіночок в плані цілком можливої подальшої долі цієї контраверсійної організації, що стала одним із медійних символів Революції гідності. Хоча, давайте будемо відвертими, не була нею по факту. Головною рушійною силою Майдану, натомість, був середній клас, який все фінансував, виходив на площу, а, зрештою, вдягнув на себе балаклаву та протигаз, й пішов битися з «Беркутом».

Що ж буде далі? Песимісти люблять лякати похмурими сценаріями в дусі громадянської війни чи трансформації ПС в подобу ІРА - непримиренних терористів, частина яких й досі вважає існування сучасної Ірландії без Ольстеру зрадою. Знайомо, чи не так?

На жаль, шанси для такого розвитку подій є, особливо враховуючи максиму, яку ще ніхто не зміг заперечити: «На два українці - три гетьмани». А ще ж є зброя, що зараз стала такою доступною, й ілюзія швидких рішень. А також, те, що вся російська «5 колона» зараз, як це не парадоксально, але працює на «Правий Сектор», старанно нагнітаючи істерію та закликаючи «правосеків» до бунтів та повстань. Власне, якби метою цієї колонки було довести зв'язки ПС з Москвою, то можна просто нагадати, що, фактично, всю медійну кампанію цьому бренду забезпечили саме російські засоби масової дезінформації, що зліпили з малочисельної навіть у порівнянні з ВО «Свобода» організації мало не нових СС. Але ми про інше.

Справа в тому, що в наших реаліях набагато більш вірогідним виглядає сценарій за принципом: «Революція завжди пожирає своїх дітей». Саме так найчастіше й буває в історії - той, хто робив повстання або був його символом, трохи згодом йде під ніж. Або фігурально, або цілком навіть буквально. Давайте пригадаємо лишень три найбільші й найкривавіші революції Старого Світу за останні 300 років.

Почнемо з англійської в середині 17-го століття, яка закінчилася перемогою повсталих республіканців та стратою короля-католика Карла Першого. Головною рушійною силою повсталого парламенту були так звані індепенденти - радикальні протестанти на чолі з майбутнім диктатором Англії Олівером Кромвелем. Саме він створив нову армію, яка перемогла королівські війська та придушила всіх незгодних. Після його скорої смерті індепендентів почали жорстоко переслідувати, що викликало їх масову, майже в повному складі еміграцію до Америки.

Велика Французька революція пожирала свої рушійні сили кілька разів. Спочатку жирондистів, які були головними натхненниками арешту та страти короля Людовіка 16-го, винищили якобінці, якобінців - термідоріанці, на улюблених серцям лідерів перших Робесп'єра та Сен-Жюста гільйотинах, а тих - бонапартисти, а тих, в свою чергу, після остаточної поразки Наполеона, роялісти, що повернулися разом з реставрованими Бурбонами.

Як не згадати події 1917-1920 років, коли майже всі головні дійові особи революційного руху в Російській імперії, зокрема, партія есерів, які якраз й були терористами та непримиренними борцями з царатом, а не аж ніяк не більшовики, пішли під ніж своєї революції, за яку боролися все життя. Це ж сталося і в самій Україні, де так звані націонал-комуністи трохи згодом були повністю, під корінь винищені сталінськими репресіями.

Щоб ще більш підкреслити думку, перенесемося до веймарської Німеччині, де, спираючись на так званих штурмовиків, серед яких чимало було ветеранів «пивного путчу» 1923 року, до влади йшов Адольф Гітлер. Своїми сталевими кулаками та лудженими глотками саме вони багато в чому таки забезпечують його прихід до влади 1933 року. Й одразу після нього тепер вже канцлер «всія Німеччини» починає планомірний процес винищення вчорашніх соратників, які тепер йому були більше не потрібні. Головним лобістом розправи над «коричневосорочечниками» стає армія, яка боїться втратити монополію на використання сили. 30 червня 1934 року була проведена акція знищення майже всієї керівної ланки штурмовиків під назвою «ніч довгих ножів», в тому числі, й їх очільника, колись особистого друга Гітлера Ернста Рема.

До чого всі ці історичні аналогії? А до того, що «Правий Сектор» стрімко наближує процес розправи над собою. Конаюча, але ще геть не виздихла стара система бачить в них своїх природних ворогів. Міщани, які бажають спокою, ввижають в «правосеках» тих, хто заважає ним повернутися до улюблених серіалів та талант-шоу з «доларом по 8». Інтелектуали вбачають в них бездумних радикалів, які живуть по принципу «я б'юся, тому що я б'юся». Армія також не має симпатій до структури, що вперто не бажає ставати її частиною. На Банковій бунт ПС - це взагалі страшний сон для влади. Відповідно, всюди вороги, та й суспільна думка все більш негативна щодо «правосеків». Топка революції, хоча революцією вона так і не стала, вже гуде...