Процес мінських угод зайшов у глухий кут. Це розуміє Росія, це розуміє і Україна.

Мінські угоди укладали в так званому нормандському форматі. Сам по собі нормандський формат означає не просто переговори країн нормандської четвірки (Україна, Росія, Німеччина, Франція), а те, що Росія й Україна неспроможні вдвох укласти договори про війну та мир, які матимуть гарантію виконання. Тому інші країни (зокрема – Франція та Німеччина) виступають як гаранти виконання мінських угод.

Як показує практика, гарантії Франції та Німеччини нічого не варті в процесі війни на Сході України. Підпал автомашин Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Донецьку це просто прямо і відкрито демонструє.

Проблема полягає в тому, що майже ніхто з українських політиків досі не бачить альтернативи процесу мінських угод.

Це дуже дивна обставина. Адже, як вже не раз писалося в закордонній публіцистиці, проблеми Росії зосереджені на позиції США. І війна ця на Сході України це по суті війна Росії та США за світовий вплив.

Альтернатива нормандському формату є. Це «атлантичний формат», де ключовими учасниками мають бути Україна, Росія та США, можливо навіть без участі Франції та Німеччини. Очевидно, це вже будуть не мінські угоди, а, наприклад, «лондонські угоди».

Ще одна причина невиконання мінських угод полягає в тому, що вони зовсім невигідні для України в довгостроковому плані. Так в короткостроковому плані мінські угоди нібито мали привести до миру. Але цього не сталося. Тобто в короткостроковому плані мінські угоди не спрацювали.

А в довгостроковому плані мінські угоди не мають широкої підтримки української громади. Саме тому багато українських народних депутатів не підтримують мінські угоди.

Ті зміни до Конституції, які внесені до парламенту президентом, не влаштовують українську громаду, бо вони де-факто не дають ніякої децентралізації. Водночас ці зміни до Конституції не влаштовують «ДНР» і «ЛНР», чи по правді кажучи, не влаштовують Росію.

Як це не важко визнавати, але будь-які успішні переговори щодо миру в ситуації захопленої Росією території України можуть бути лише тоді, коли вони будуть конструктивними для Росії. Затягування мирного процесу і сподівання на послаблення Росії це помилкова стратегія з боку України. Якщо російський режим відчуватиме своє послаблення, він неодмінно нанесе прямий удар, і тоді Україна втратить набагато більше.

Проблемою є також особливий статус окупованої території Сходу України. Проблема особливого статусу в тому, що цей тимчасовий статус розглядається українською владою як довгостроковий статус.

Будь-яка територія з особливим статусом, тобто з квазістатусом, неминуче попадає в ситуацію можливості подальшого військового тиску Росії з так званою «повзучою окупацією».

Більше того, квазістатус окупованої території Сходу України не дозволить мати там місцеву владу, яку би визнавала центральна влада України. Нинішня ситуація з місцевими виборами показує, що з точки зору української центральної влади будь-яка місцева влада на окупованій території Сходу України буде нелегітимною.

Спроба проводити місцеві вибори під контролем ОБСЄ свідчитиме про втрату суверенітету України над окупованою територією, що неодмінно призведе в перспективі до того, що територія опиниться в складі Росії. Для Росії це зробити дуже просто - декілька терактів проти представників ОБСЄ, і вони звідти самі втечуть.

Квазістатус Сходу України однозначно породжує ситуацію, за якої територія де-факто належить Росії, а всі соціальні витрати та витрати на її відбудову несе Україна. Фактично квазістатус Сходу України означає, що Україна програла війну і її як нібито агресора щодо спірної території зобов'язують виплачувати репарації Росії.

Якщо війна нібито закінчується квазістатусом спірної території, то це означає, що війна насправді продовжуватиметься доти, допоки статус території не стане однозначно визначеним, тобто перестане бути квазістатусом.

Отже, здійснене українською владою конституційне урегулювання ситуації, яке прописане в мінських угодах, не вирішує жодну проблему з війною на Сході України ні в короткостроковому, ні в довгостроковому плані.

І якщо знову українські політики вважають, що немає альтернативи особливому статусу окупованих територій Сходу України, то вони знову помиляються.

Альтернативою особливому статусу території є «тимчасова ввтономія "ДНР-ЛНР"» з чітко прописаними з боку України правилами - Росія відбудовує зруйновану територію «ДНР-ЛНР» і повертає її відбудованою в склад України. Термін «тимчасової автономії» може складати три-п'ять років.

Є ще більш жорсткий варіант – оголошення парламентом окупованої території Сходу України окупованою, тобто законодавче визнання її окупованого статусу.

Різниця між цими варіантами принципова: в першому варіанті територія Сходу України повертається в Україну в визначений термін, в другому варіанті вона може повернутися лише тоді, коли тоталітарний мілітаристський режим в Росії зазнає краху чи Росія почне розпадатися.

Якщо ж ці ідеї комусь не подобаються, то можна пошукати інші. Але потрібно пам'ятати три речі – 1) мінським угодам існує альтернатива; 2) нормандський формат не працює вже і не буде працювати надалі, потрібен інший формат; 3) особливий квазістатус в Україні окупованої Росією території Сходу України не вирішує жодних проблем і подовжує там хаос, від якого всі стомилися, потрібен чіткий і однозначний статус окупованої території.