Я не знаю, чому так сталося, але по-справжньому і якось справді близько я відкрила Василя Стуса для себе лише цього року. Він ніколи не був для мене черговим автором зі шкільної хрестоматії (для мого покоління в школі він уже був із «обов'язкових»), проте все ж ця примусовість свій слід лишила. Що я лише зараз якось дійшла і до нього, і до Сверстюка, до слова.

Ну, і ще я тільки цього року від батьків дізналася, що теж була присутня на його перепохованні в Києві. Виявляється.

Батько каже: ми не могли цього пропустити, хоч ти була мала, ми взяли тебе. Самі розумієте, попри бажання друзів й родичів, все ж це сприймалося як політична акція. Батько додав, що людей була сила-силенна і насправді він лише тоді відчув – «щось буде».

Ще я працювала поруч із місцем, де Стус жив на Львівській вулиці в приватному будинку. Який знесли, щоб побудувати дорогу. Із часом я дещо змінила свій щоденний маршрут на трошки довший, щоб проходити повз те місце, де моя уява умовно розташувала його будинок, повз сосни, про які так часто згадували його друзі й знайомі – коли в своїх спогадах розповідали про його будинок і про Стусову любов до нього. Там справді чарівне хвойне місце. Якщо уявити це все без висоток й шуму проспекту Перемоги. Місце, з якого він був вигнаний. І ще постійно згадую Стуса тепер уже, як опиняюся на розі Пушкінської-Прорізної, де він зустрічався з друзями у сквері в обід, коли працював у будівлі теперішнього Міністерства енергетики і вугільної промисловості України (наскільки я зрозуміла. в будь-якому разі – точно на Хрещатику).

(Часто думаю про те, чи є в нас літературні екскурсії Києвом, і не про Булгакова щоб. Власне про українських літераторів. Ось ще цікавий факт: Лукаш (перекладач) полюбляв ходити до ресторану в «Дніпрі», і на позичені гроші запропонував відзначити там Сверстюкові його звільнення, але швейцар їх не пустив, бо вони мали «непристойний» обшарпаний вигляд. Звісно, той готель у мене тепер асоціюється з цією історією)

Люди без сумніву надзвичайної честі і неймовірні інтелектуали, які в таборі знаходили можливість вивчати іноземні мови й творити власні переклади, ви просто вдумайтеся в це. Передавали хитрощами уривки із книг сучасних їм філософів й письменників. Звісно, ми (всі ми) втратили дуже багато на Уралі і в Сибіру, попри те, що маємо якісь дивом врятовані доробки.

Найстрашніше, що досі маємо під боком і це велике страшне й досі неподолане суцільне Кучино. Одна єдина виправна колонія-бензоколонка. Зі стадом баранів.

Ось.

Узагалі весь цей сумбур я хотіла сказати просто до того, що Стус – крутий. Маємо ще один привід згадати про нього і не тільки як про людину-ідею, схематичного героїзованого персонажа, а просто відкрити його збірку поезій. Після прочитання 500 сторінок А4 спогадів про нього («Василь Стус: Поет і Громадянин», упорядник – Василь Овсієнко) я думала, як добре, що він писав, як добре, що він досі з нами.