Про пам'ять і журналістику.

Цікаве спитали тут вчора, як мені вдається запам'ятовувати ці діалоги. І я почав копатися, як же це, дійсно, вдається. Ніколи раніше про це не думав.

Ви знаєте, от я зовсім не дрєвній, але ще застав той момент як в одній з газет, у якій я трішки працював, в штаті були журналісти, що не вміли набирати текст і працювали друкарки, що не вміли... От що вони не вміли? Писати тексти? А пробували? Завжди про це думав. Я сам писав і друкував, а в радянській газеті 2005-го року тоді ще половина журналістів були от такими. З персональними друкарками.

Тоді ж я дуже хотів брати інтерв'ю, але в мене не було диктофона. Стидно було прийти на інтерв'ю до когось, коли в тебе нема диктофона. Я найшов якийсь старий касєтний диктофон і ходив з ним. Ніхто не знав, що той диктофон, насправді, не працює. Ніхто, крім мене. Я приходив, включав і... Записував усе в блокнотик. Намагався запам'ятати. Виходило не завжди дуже добре. Зрештою, я тільки закінчив школу тоді і нас у школі такого не вчили. Це вже зараз я розумію, яким має бути рівень журналістики, щоб в неї легко можна було потрапити от просто із середньої шкільної освіти.

Добре, що перші інтерв'ю я брав для свого ж інтернет-проекту і мене не могли звідти звільнити, ні навіть насварити. Мені писали нещасні респонденти шось тіпа: "Ееее, я не те казав!" Я був дуже поганим журналістом і перші ж зароблені гроші інвестував в диктофон.

Правда, що таке інвестиції я тоді ще не знав. Для мене це була не інвестиція, а відкуп від проблем.

Одного разу диктофон просто перестав писати. Я брав три інтерв'ю поспіль, а він, сука, нічо не записав. Довелося писати по пам'яті.

Блокнотика я тоді вже не носив, а коли брав інтерв'ю у всіляких тупих пьозд (робота була така, гроші в газєті не за розумних, а за красивих платили), іноді думав про те, як за вікном зараз добре, що з'їсти на обід, на шо сходити в кіно тощо. І от це був той момент, коли в мене не працював цей клятий диктофон і всі три інтерв'ю не записались.

Я написав усі три статті, я не міг підвести редактора. Дві з трьох були з пьоздами. Я просто там написав те, шо вони могли сказати. Майже їх не слухав, признаюсь, під час інтерв'ю. Треба було відключати мозок від їх відповідей, інакше можна було чокнутись з такою роботою. Тому половину інтерв'ю я тупо придумав. Вислав їм на затвердження. Вони затвердили без правок. Одне з цих інтерв'ю вийшло на всю шпальту газети. Найважче було з розумним респондентом, там була купа правок і помилок. Купа фактажу, я не міг нічого придумати замість фактажу, пробував відновити увесь той діалог, але вийшло фігово.

Після того випадку я завжди включаю мозок і пам'ять, коли розмовляю з людьми. Я переставляю слова місцями, використовую синоніми, але запам'ятовую довгі діалоги і буває кілька разів перепитую у людей те, чого мені не вистачає для цілісної картинки. Діалоги в якомусь сенсі вже давно стали для мене текстами, коли хтось мені каже якусь фразу - я іноді уявляю, як можна використати її в заголовку, хоч давно не пишу жодних заголовків. Це ще одна профдеформація, якої вже не позбудешся. Це нелімітована пам'ять на тексти. Коли щось потрапляє в голові в текст - це вже не затреться у пам'яті до того, поки цей текст не написано. Єдине, що затирається - це назви і імена. Я їх записую. Це єдине, що я записую, або багато разів повторюю - щоб запам'ятати.

Десь так виникають усі ці тексти з вигаданими чи невигаданими діалогами. Вигадані чи ні - вирішувати вам. Раніше всі історії були без фотографій і коментарі "вигадник" були значно частіше. Тепер легше візуалізувати, але я все ще не завжди наважуюсь робити фото.

Мені страшенно завжди хотілось писати художню літературу. Але в мене дуже слабенька уява. Колись я писав цілий рік книгу для дітей.

Цілий рік малесеньку книгу, бо так важко було придумати сюжет. Тож я вирішив поміняти життя так, щоб писати тексти і нічого не придумувати. Але от коли ви пишете, що я всьо придумую - це мені однаково приємно, бо це дуже калорійний комплімент моїй уяві. Дякую!