«Без будь-яких зволікань потрібно, щоб Франція терміново знов визнала велику російську політику!» - така головна теза авторської колонки вівторка в «Le Figaro» відомого французького журналіста і сходознавця Рено Жирара. - «Який би цар не сидів у Москві, франко-російський альянс ніколи не був на шкоду Франції». - Не кваптеся записувати автора в агенти або в «корисні ідіоти» Путіна. - «Корисний» так, але не «ідіот». Тут набагато гірше. У повсякденному житті пан Жирар керується Ідеєю. Ідеєю про те, що буває зло, а буває абсолютне зло. Що із звичайним злом у геополітиці миритися можна, і навіть належить укладати з ним союзи, якщо на кону постає питання боротьби із злом абсолютним.

Ідея стара, як знайомий нам світ. Пригадаємо хоча б знамените висловлювання Вінстона Черчилля з приводу союзу зі Сталіним: «Якби Гітлер вторгся до пекла, я б принаймні замовив за диявола слівце в Палаті громад». Ось і Рено Жирар, абсолютно в дусі старого британця, вирішив замовити слівце за чергового кремлівського карлика. На противагу американському месіанству, його поміркованим європейським опонентам чуже поняття «мораль», замість виправлення і покарання за «помилки минулого», чи не простіше прийняти світ таким яким він є, і навіть спробувати здобути з цього для себе користь. Мілошевич, Чавес, Каддафі, Асад або Путін, звичайно ж, неприємні парубки. Але з ними можна і треба домовлятися за столом переговорів, тим паче, що вони природні союзники Франції. - Якщо народи країн, де панує диктатура, не здатні жити без диктатури, чом би не дати подіям іти своїм ходом, і не спробувати здобути з цього вигоду. - Власне, чи не цими міркуваннями свого часу керувався Шарль де Голль, коли ухвалював рішення про згортання участі Франції в НАТО, або канцлер ФРН Віллі Брандт, коли проголошував свою Нову східну політику. Сьогоднішнє багатство і порівняна незалежність політики Євросоюзу від США вкорінені саме в цих рішеннях 50-річної давності, що вибудували особливі відносини Німеччини і Франції з СРСР, який став для них на півстоліття джерелом дешевої сировини.

Інша справа, в уявленні Рено Жирара, абсолютне зло - нацизм або ісламізм (ISIS), які вразили уяву французького журналіста перш за все масштабом публічного насильства над особистістю. А втім, французький журналіст й у визначенні абсолютного зла до кінця залишився прагматиком. І, там, де це йому не вигідно, як, наприклад, в сталінському СРСР або в Боснії, він вважає за краще помічати виключно інтереси Франції, але ніяк не геноцид. Саме тому я і кваліфікував Рено Жирара як набагато небезпечнішого за європейських прихильників Путіна. - Його холодний прагматизм, його мова, близька і зрозуміла не радикалам, не лівацькій або неонацистській молоді, але насамперед європейським політичним елітам, найімовірніше можуть бути почуті. Тому, коли Рено Жирар, з початком путінської сирійської авантюри, говорить: «Скасуймо санкції проти Росії», це набагато небезпечніше, ніж коли це пропонує зробити Марін Ле Пен, скільки б там в її партії не було депутатів в Європейському парламенті. Тим більше, що Рено Жирар пропонує гірку пігулку в найсолодшій оболонці, - скасувати санкції, спрямовані «проти російського народу» (економічні санкції), але залишити санкції персональні, лише проти «баламутів», до яких зараховує винятково керівництво терористів на зразок Гіркіна (Стрелкова).

Звичайно ж, Рено Жирар побачив у діях Путіна в Сирії лише те, що міг - що хотів побачити. Адже сирійське послання Путіна і було спрямоване саме таким вдячним глядачам. Те, що насправді російський президент не має наміру серйозно воювати з ISIS, і що російські бази і російська техніка розміщені переважно в найважливіших вузлах комунікацій режиму Асада, і беруть участь у боях не проти ісламізму, але в першу чергу проти сирійської опозиції, не вписується в Ідею Жирара, а, отже, і не враховується ним. А втім, після перекидання російського військового контингенту до Сирії, росіяни тепер в однаковій мірі представлені в двох сильних протиборчих таборах, - як в урядовому таборі, так і серед ісламізму, і російський президент, як він вважає, дістав на деякий час можливість диригувати конфліктом. На деякий час тому, що в конфліктах типу сирійського ніщо не контролюється, і будь-яка наземна операція зрештою приречена на провал. Ані західні країни, ані Ізраїль, ані Туреччина, розуміючи ризики, на наземне вторгнення не пішли. І навіть в Іраку, де для протистояння ISIS сформовано багатонаціональну коаліцію за участю самого Іраку, курдів і Ірану, бойові дії, незважаючи на військово-технічну підтримку США, проходять із змінним успіхом.

Що фактично роблять в Сирії росіяни? - За останні тижні вони реанімували старі бази в двох головних сирійських портах, - Тартусі й Латакії. Саме біля Латакії росіяни вперше взяли участь у боях проти місцевих сил опозиції, яка вже не вперше з початку громадянської війни робить спробу зайняти цей найважливіший вузол комунікацій. Тут же, довкола портів, за даними американської космічної розвідки, оприлюдненим напередодні в «The Wall Street Journal», швидкими темпами будують великі російські військові містечка. Від портів Тартус і Латакія комунікації режиму Асада тягнуться вглиб материка до Хомсу, і далі уздовж ліванського кордону на південь до Дамаска. - На всьому їх протязі з перших днів розгортання помічено присутність російської техніки і військових. Віднині кровоносна система сирійського режиму повністю перебуває під російським контролем. - Не лише ППО, але і наземні сили забезпечують безперебійне постачання урядових військ.

Чи спроможні російські війська переламати перебіг війни проти ISIS? Сухопутного російського контингенту ледве достатньо для контролю над кількома вузловими опорними пунктами, але аж ніяк не для масштабних операцій на тисячі кілометрів углиб пустелі. Чи спроможні істотно змінити ситуацію російські літаки, яких розташовують у Сирії? Невтішні результати бомбардувань авіації НАТО ясно продемонстрували, що проти ISIS вони недостатньо ефективні. На відміну від іракської армії часів Хусейна, цілями авіанальотів тут є не танкові угрупування, що налічують сотні бойових машин, а розсіяні серед цивільного населення бойовики, і їх бомбардування схожі на спроби вбити мурашок, що рояться під листям, кидаючи в них камінням.

Отже, щоб там не уявляв Рено Жирар, Путін прийшов до Сирії не для того, щоб перемогти ISIS. Це прекрасно зрозуміли і в Європі, ще краще це розуміють у США. Яскравим свідченням цього стало скорочення до двох днів, раніше розрахованої на 4 дні, програми візиту російського президента на ювілейну сесію Генеральної асамблеї ООН. А втім, здається, суть сирійських пропозицій Путіна набагато ширша за просту участь Росії в коаліції проти ISIS. Адже, узявши під свій контроль всі комунікації режиму Асада, саме в руках Росії опиняться і механізми передачі його влади можливому наступникові. Адже інакше, у разі падіння Асада, ніщо не врятує щонайменше район Дамаска від чіпких лап воїнів джихаду. Цей головний можливий козир Путін готував для особистої зустрічі з американським президентом. Гірким було його розчарування, коли США обмежилися лише контактами на рівні армійських штабів і розвідок. - У відповідь, на пропозицію провести в Нью-Йорку зустріч «нормандської четвірки», Москва вибухнула образливим висловлюванням, що не довіряє «стінам, повітрю і всьому, що є в США».

Головна мета сирійського блефу Путіна - ціною Сирії і режиму Асада зняти Україну з міжнародного порядку денного. Заради виконання цього завдання Росія напружила останні резерви, і відступ тут вже не можна буде виправдати «вирівнюванням лінії фронту» або тактикою гібридної війни. А отже, у Сирії ще до нью-йоркського виступу Путіна 28 вересня, а в Україні після нього, можна очікувати послідовне підвищення ставок. - Блеф неминуче має бути розіграний до самого кінця.

Поки ж, напередодні путінської промови 28 вересня, нам залишається лише гадати, чи взує Володимир Путін сандалю Хрущова перед своїм виступом на Генеральній асамблеї ООН. Нагадаю, що і в цьому сенсі, 55 років потому, нинішня сесія Генасамблєї ООН теж є ювілейною. А втім, сандаля Хрущова Путіну, схоже, завелика...