Коли побачив пост Andrij Bondar про те, що "палка суспільна дискусія про проблему володіння/неволодіння зброєю" йому по "цимбалах", єдине на що я боляче відреагував - словосполучення "палка суспільна дискусія".

Цей пост зачепив дуже важливу тему: а що таке, власне, суспільна дискусія і як вона має виглядати?

Панове, відверто кажучи, ніякої суспільної дискусії я не бачу. Єдине, що я побачив - 2-3 емоційні статті на цю тему з аргументами типу "чем мы хуже молдаван?". Все.

В моєму розумінні суспільна дискусія - це роки. Це тисячі статей, ефірів, із залученням багатьох громадских організацій та інституцій (без інституцій, до речі, нічого не буде). Це експертні обговорення, потім рефлексії та обговорення обговорень. І так десять кіл у публічному полі. Для початку.

Це надскладний та довгий процес. Організувати такі обговорення - це наша особиста громадянська проблема. Ані президент, ані прем'єр цим займатися не буде. Це проблема виключно громадянського суспільства та його інституцій. (Ще раз. "Блогери" та "ФБ- активісти" - це не інституції)

Відсутність практик та досвіду суспільних дискусій - це страшна радянська спадщина. Все треба прочинати з великим запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Після Майдану, деякі бюрократи з великим радянським та пострадянським досвідом відверто зізнавались, що вперше за 70 років деякі відкриті громадські слухання були дійсно відкриті та громадські. До цього всі обговорення були очевидним фейком.

У нас ще не було жодного великого суспільного компромісу. У нас не було жодного успішного досіду у цьому ключовому питанні розвитку суспільства.

Єдине про що ми домовилися без зайвих вагань та обговорень - Росія агресор. Все. Це єдиний великий компроміс без зайвих зусиль.

Все інше - це таке собі побутове чублення та намагання швидко, тупо й емоційно задавити опонента (намагання протиснути відповідну петицію - наочний приклад)

Отже, панове, запасаємося терпінням і спокійно починаємо нову, досі в Україні нікому невідому практику великих, грунтовних суспільних обговорень.