Український пацифізм часто-густо можна сплутати з невтручанням і тихими формами колабораціонізму. Їхнім антиподом є легендарна українська партизанщина, сповнена вельми багатих традицій. Втім, усе було би простіше з партизанщиною, якби не постать зрадника.

Зрадник у партизанському загоні іноді здається таким собі "послом миру", людиною, яка не за гроші, а за велінням душі здає своїх побратимів ворогам. Не тому що ненавидить своїх або сильніше за батьківщину любить гроші. Ні, понад усе він бажає, щоб увесь цей жах нарешті завершився і настав мир.

Просто його вся ця воєнна романтика дістала і він чимдуж мріє повернутися під рідні стріхи, хліви та стодоли. Зрадництво - теж одна з форм українського пацифізму, його збочено-прагматична версія. Новітній український фольклор закріпив цей мотив в анекдоті: "один українець - партизан, два українці - партизанський загін, три українці - партизанський загін зі зрадником".

І недарма в сучасній Україні антиподом "перемоги" є саме "зрада", а не "поразка". Адже поразка - це завжди остаточний крах, тоді як зрада багатьом здається якоюсь паралельною перемогою, ще однією позитивною версією розвитку трагічних подій. Дослідження феноменології української зради настільки карколомне заняття, що аж стигне кров, адже кожна "перемога" може вважатися "зрадою" і кожну "зраду" можна сприйняти як перемогу.

Те, що Путін не окупував увесь Схід і Південь України - це, безперечно, "перемога", але те, що він анексував Крим і відрізав від нас індустріальні райони Донбасу - це, без сумніву, "зрада". Або навпаки - кому як подобається.