Мій покійний дід Іван (по татові) казав, що найстрашніше, коли людина не має встиду. Тобто, це вже кончений, це найгірше.

Я не дуже переймаюсь передвиборчими процесами, знаю, за кого голосуватиму, на щастя, не дивлюсь жодного ток-шоу, телевізор дивлюсь, але вкрай вибірково, проходжу байдуже повз намети із партійною символікою, у яких майже завжди стоять квадратні огрядні жінки бальзаковського віку в базарних шапках чи беретах, дутих дешевих пальто, поверх яких яскравіють фартухи із партійними надписами. У наметах гидкі пластикові столики із стосиками газет чи календариків, під столиками такі самі пластикові кульки із, видно, особистими речами чи бутербродами жінок. Вже один вигляд цих напівбудок проектує слабку віру у якесь світле майбутнє. Навіть стає страшно, що коли цей кандидат переможе, то все моє місто захоплять отакі тітки у фартухах, скрізь буде огидний пластик і повсюди будуть валятися брудні кульки. А всі нормальні ресторанчики перетворяться у генделики із розчинною кавою і бутербродами із кульків із землі.

Звідусіль лізуть межи очі всі кандидати, пхаються один поперед одного, б'ють себе кулаками у груди, плюють один на одного, промовляють до нас, як до пацієнтів психічних лікарень - голосно і примітивно, брешуть так явно, що іноді самі це відчувають, вихваляють себе, вигадують недолугі примітивні, а ще й масні жарти, пишуть слогани найпростішими віршиками, аби лише розродитися римою. Дехто вихваляє себе елегантніше, але все одно якось безсоромно. Маю на увазі, що розчиняється сором'язливість природна.

Особливо на гігантських бордах. Ці - найбезсоромніші. Бо вони своїми обличчями, не дуже позначеними людяністю та інтелектом, вже топчуть траву, витоптують газони, закривають Небесну Сотню, порушують правила установки цих же бордів, влазять на заборонені території. З їхніх красивих оправ чути лише шурхіт грошей. І всьо.

Більшість кандидатів кажуть, що я зроблю те і те, але ніхто не використовує умовний спосіб - якби я став, то я б зробив те і те. Цього вони бояться, щоб не наврочити. Варто було б писати після кожної обіцянки - тьху, тьху, тьху.

Може, якби їх було не так багато або вони промовляли по черзі, то не сприймалися б так відштовхуюче. Але оця какофонія дуже вже тисне на голову. Бо лізе звідусіль. Без встиду.

P.S. Не всі.