Сам похід на дільницю є очевидно вкрай нераціональним кроком. На одній шальці терезів кропітка праця з вивчення виборчих програм та біографій кандидатів, зусилля, іноді кошти, витрачені на дорогу до своєї дільниці, та ще й час очікування в черзі. На іншій -примарні шанси, що спричинена твоїм голосом зміна у виборчій статистиці якось стане тобі у пригоді.

Та вибори – це чудо колективного акту і тільки так можуть розглядатися. Суть демократичних виборів полягає саме в тому, що окремі близькі до безумства дії індивідуумів в своїй сукупності набувають розумного і навіть стратегічного характеру.

Саме нестача традиції стратегічного голосування в Україні призводить до абсурду консервації політичного поля при потужному запиті суспільства на його оновлення. Словосполучення «спалений голос», «непрохідна партія», «розпорошення голосів», «відсутність управлінського досвіду», «вибори прем'єр-міністра», «головна опозиційна сила» стали звичним арсеналом старих еліт, покликаним дезорієнтувати виборця і знов і знов підвести його до голосування за «менше зло».

Проте як в далекій, так і в новітній історії виборів в демократичних країнах є багато прикладів, як, на перший погляд, «спалений голос» через роки досягав значно потужнішого ефекту за своїм впливом на соціально-політичну ситуацію в країні, ніж голоси за лідерів політичного поля.

Струс двопартійної системи у Великій Британії

Сьогодні звичною видається картина домінування у двопартійній системі Великої Британії лейбористів та консерваторів. Та все 19 століття і початок 20-го ділили з Консервативною партією лідерство в політичному полі зовсім не лейбористи. На той час другою панівною силою імперії була Ліберальна партія. Як же відбулася подібна рокіровка?

Все почалося у 1900 році, коли профсоюзи робітників і ліві організації вирішили створити Лейбористський представницький комітет. Метою об'єднання було провести в парламент хоча б групу депутатів, яка б змогла там скооперуватися з будь-якою партією, готовою на тому чи іншому етапі просувати інтереси робітників. На перших виборах 1900 року партія витратила на виборчу кампанію лише 33 фунти, але їй вдалось провести в парламент двох осіб. На виборах 1906 році лейбористи отримують вже 29 місць у парламенті, а у 1910 році 42. Цього було достатньо, щоб заявити про себе і закріпитися в британській політиці завдяки виборцям, які повірили в нову силу.

Свою популярність партія почала стрімко набирати під час Першої світової завдяки антивоєнній риториці більшості лідерів лейбористів. Та справжній стрибок партії вдалося здійснити завдяки прийнятому у 1918 році Акту про народне представництво, за яким майже всі чоловіки і більшість жінок старше 30 років отримували право голосу. В результаті британський електорат виріс майже в три рази з 7,7 млн до 21,4 млн осіб, а робітнича партія отримала потужну базу для зростання своєї підтримки.

Лейбористи відмежовуються від британських комуністів і користуючись драматичним розколом в Ліберальній партії на виборах 1922 року отримують другий результат і статус офіційної опозиції до консервативного уряду зі 142 депутатами у парламенті. І зовсім скоро після нових виборів у 1924 році лейбористська партія вперше в своїй історії формує уряд Великої Британії. Таким чином амбітному проекту вдалось потіснити лібералів і на багато десятиліть зайняти провідну роль в двопартійній системі країни.

Неймовірне раллі радикальних лівих у Греції

На момент свого створення в Греції в 2004 року коаліція радикальних лівих СІРІЗА була поєднанням мало сумісних маргінальних партій лівого спрямування. В коаліції були присутні єврокомуністи, комуністи, соціалісти, соціал-демократи, зелені, троцькісти. Мало хто вірив у стійкість і тривалість даного політичного об'єднання. Проте вже на виборах 2004 року СІРІЗІ вдалося набрати 3,3% голосів виборців і провести у грецький парламент 6 своїх депутатів. Після цього СІРІЗА таки пережила свій розкол, але зуміла відродитися ще в ширшому форматі (до коаліції доєдналися маоїсти та енвайронменталісти) і посилити свої позиції на парламентських виборах 2007 року до 5,04% голосів.

Вибухом можливостей для СІРІЗИ стала світова фінансова криза та власне боргова криза Греції. Ще на парламентських виборах 2009 року та місцевих виборах 2010 року СІРІЗА через внутрішні розбіжності демонструвала відносно низькі результати у близько 4,5% голосів виборців. Звичайно, тоді мало хто з самих членів СІРІЗИ чи її вірних виборців міг передбачити, що через 5 років їх політична сила стане провідною в Греції. На той час в Греції ще домінували дві політичні партії: правоцентрична «Нова демократія» та соціалістична партія ПАСОК.

Та постійні урядові кризи, масові протести, політика жорсткої економії зробили свою справу: рейтинг радикально-опозиційної СІРІЗИ став невпинно рости. На дострокових виборах травня 2012 року СІРІЗА вирвалася на друге місце, здобувши 16,8% виборців. Лише через місяць на нових дострокових виборах СІРІЗА вже отримує 26,9 % голосів. В 2013 році коаліція СІРІЗА перетворюється в єдину партію, вирішує й далі вичекати в опозиції і не помиляється. Вже на позачергових виборах січня 2015 року партія з 36 % голосів виборців святкує свій тріумф і стає правлячою. На позачергових виборах вересня 2015 року вже значно монолітнішій СІРІЗІ вдається підтвердити свій результат. Так колись маргінальна політична сила лише за 5 років повністю змінила політичний ландшафт Греції.

Ліберали обирають націоналістів в Україні

Схожий приклад можна відстежити і в політичній історії новітньої України. У виборах 1998 року майбутня «Свобода», а тоді ще Соціал-націоналістична партія у складі виборчого блоку «Менше слів» набрала 0,16% голосів і посіла передостаннє місце (партії вдалося по мажоритарці провести одного народного депутата - хірурга Олега Тягнибока). На парламентських виборах 2006 і 2007 року вже як Всеукраїнське об'єднання «Свобода» партія знов показує мізерні результати - 0,36% та 0,76% голосів виборців відповідно. На місцевих виборах 2009 року в Тернопільську обласну раду та в 2010 році в Львівську та Івано-Франківську партія здобуває перемогу.

Однак навіть після цього вона скоріше розглядалася як регіональна політична сили з обмеженим загальноукраїнським потенціалом, що підтверджувалося низьким результатом її лідера Олега Тягнибока на президентських виборах 2010 року в 1,43% голосів. Хто міг тоді подумати, що лише через 4 роки маргінальна регіональна націоналістична сила стане правлячою і делегує в уряд декількох міністрів?

Час «Свободи» прийшов через активне відторгнення більшою частиною суспільства режиму Віктора Януковича. У 2010-2012 роках опозиційні до режиму сили змагаються за все більш радикальний електорат і запит на політичну стилістику «Свободи» (з активним використання вулиці) неймовірно зростає.

На парламентських виборах партія підтверджує своє загальноукраїнське значення, отримує несподівані 10,44% голосів по Україні і 17,3% голосів киян. Це стає свідченням, що за «Свободу» проголосував не лише ядерний електорат, але і значна частина суспільства ненаціоналістичного спрямування просто делегувала націоналістам революційні зміни в країні. Через півтора роки після «Революції гідності» партія входить до правлячої коаліції і делегує своїх представників в уряд.

Вже зараз, дивлячись в ретроспективу, стає ясно, що вдовольнити радикально-опозиційні запити грецького, українського чи британського електорату могла б і інша політична сила, але на політичному полі виділялися СІРІЗА, Свобода чи Лейбористська партія через своїх відданих виборців, які підтримували її тоді, коли шанси стати правлячою здавались нульовими.

Так поодинокі однодумці нераціонально приходили на різні дільниці і змінювали свої країни.