Місто. Точніше, частина міста. Мертва і чорна. У місті живуть з десяток шахтарів і стільки ж пенсіонерів. Будинки розбиті артилерією, абсолютно всі вікна забиті дошками. Інша частина міста – окупована. В магазині продаються армійські консерви, сигарети, шоколад, одеколони «Саша» і «Дипломат», напівфабрикати, прострочений кефір. Продавчиня каже, що зараз на блокпостах не пропускають машини з продуктами. Може, в кінці тижня. А мені так хотілося чогось кисломолочного.

У подібних сірих зонах надзвичайні – дороги. Порожні й сірі, ними треба рухатися швидко, пролітаючи відкриті ділянки, що прострілюються. Взагалі, швидка їзда розбитими «газельками» та «пілюлями» стала звичною. І якщо наше перебування на краю сприймається як норма, то подібні населені пункти – як щось абсурдне й ірреальне. Навіть не віритья, що в цих будинках живуть люди. Їхню присутність виказують сателітки й труби буржуйок, що стирчать із дерев'яних вікон. А ти – зі зброєю. Летиш щербатим асфальтом, намагаєшся запам'ятати антураж і ловиш себе на тому, що все це страшна біда інших людей, яка стає твоїм досвідом.

А потім повертаєшся на позицію і радієш своїй норі, яка за цей місяць стала тобі рідніше за намети Рівного, казарми Гайсина і Партизан, піонертабір імені Кулика у Фрунзе, вагончик Лазурного, знову намети, але вже Ширлану.

І всі ці валянки, соляра, генератори, тушонка... все це таке дріб'язкове. Перед очима – шахта, конвеєр комплекса породовиборки, місцевий хлопець у солдатських берцях і спортивних штанах, дві літні жінки, що довго дивилися услід нашій «газелі», запилюжена дорога й підірваний «зіл» обабіч.