У всі часи «рускіє братья» достобіса послідовно ліпили з нас свою провінцію – їм завше треба були тут малограмотні працьовиті люди, які ставали би на задні лапки, щойно почувши «рускую речь», та й самі за кожної нагоди кумедно намагалися б говорити «по-городському» (власне, наслідки бачимо – скільки нас уже в другому-третьому поколінні виросло «городських»).

Тому за їхніми уявленнями українського мистецтва та української науки бути не могло – ну яке там мистецтво може бути в «отдєльно взятой області», хіба самодіяльність із етнічним колоритом, побутові комедії з загальним трендом «дразніть хахла», дівчата у віночках і хлопи в смішних блискучих шароварах.

Тому десятки і сотні тисяч людей, котрі не вкладалися в цю просту схему, не переходили на «столічний язик» і мали сміливість рипатися та робити щось, що не відповідало естетичним смакам парт'ячейки й «отвєтствєнних» гебістів, вважали терористами, ліпили відповідні судові справи, а потім просто розстрілювали або засилали в табори, катували, виснажували, а вже потім розстрілювали.

Власне, я веду до того, що ми живемо в дуже складні й драматичні, але вільні часи. Ми маємо нарешті нагоду підхопити й продовжити те, що не вдалося зробити нашим предкам, тепер за це не розстрілюють.

Ми живемо у вільні часи, тому можемо чесно зважити, чи справді мова, якою ми говоримо, була вільним вибором наших дідусів та бабусь, чи це був вибір, який за них зробила «руская» гебня і до якого їх змусили під страхом втратити освіту, роботу, родину, дім чи навіть життя.

Освічена частина нашого покоління нарешті може зробити власний вибір.