Чотири основні версії ескалації конфлікту. 

Після нетривалого затишшя на Донбасі знову почалася ескалація воєнних дій. Виокремити якусь одну причину доволі проблематично. Є кілька версій.

По-перше, це може бути пов'язане з тим, що наприкінці 2015 року спливає термін дії Мінських угод. І попри те, що з різних боків вже звучать певні ініціативи про подовження цього терміну на наступний рік, не можна виключати й того, що домовленості скасують або ухвалять рішення про їхній перегляд.

По-друге, у риториці сепаратистів прослідковується розчарування діями Росії. На фоні останніх подій, зокрема, війни у Сирії, катастрофи літака з туристами, тема "ДНР-ЛНР" відходить на третій-четвертий план. Поновленням бойових дій  лідери самопроголошених республік намагаються знову повернути тему Донбасу в інформаційний простір і, відповідно, привернути увагу російського керівництва до неї.

По-третє, з військової точки зору, це може бути прощупування слабких місць в українській обороні для можливо більш масштабної ескалації, якщо такі плани існують.

Не можна виключати, що на Донбасі можуть відбуватися якісь неконтрольовані Росією дії. Але з огляду на те, що останні кілька місяців там велася інтенсивна робота з упорядкування усіх формувань, з максимального усунення непідконтрольних банд і угруповань, то скоріш за все, масштаб дій, який ми зараз спостерігаємо, навряд чи "самодіяльність" бойовиків.

З різних джерел надходять повідомлення про підкріплення з боку Росії, але важко сказати наскільки вони є достовірними. Очевидно одне: загострення пов'язано з Мінськими угодами і з тими переговорами, які зараз ведуться у "нормандському форматі". Це класичний спосіб підняття ставок на переговорах.

Виходячи з того, що як Мінськ-1, так і Мінськ-2 для України - абсолютно безперспективний шлях, відповідно, і перспективи цих переговорів є дуже сумнівними. Варто зауважити, що умовне припинення вогню, яке наступило у перших числах вересня, жодним чином не пов'язано з виконанням Мінських угод. Це просто була команда Путіна припинити вогонь, яка виконувалася майже у повному обсязі, принаймні кілька тижнів.

Крім того, хоч якби парадоксально це звучало, для України більшу загрозу становить виконання Мінських угод у тій послідовності, як вони виписані (проведення виборів і де-факто легалізація антиукраїнського режиму на цих територіях без відновлення контролю над кордоном, без виведення російських військ і без роззброєння найманців і незаконних формувань), ніж їхній потенційний зрив.

Зараз основні зусилля вітчизняної дипломатії мають бути спрямовані на те, щоб уникнути звинувачень з боку західних партнерів у зриві Мінських угод з вини України. Це максимум позитиву, який можна витягти з цієї ситуації.

Переговори щодо врегулювання конфлікту періодично активізуються, потім береться пауза. Спостерігаючи за перебігом цих переговорів, виникає таке враження, що кожен наступний раунд - це примушення України до чергових поступок. 

Україну звичайно будуть і далі примушувати. На Україну чинитиметься тиск. Я не кажу про тиск з боку Росії - її мотиви зрозумілі. Я кажу про тиск з боку західних партнерів. Чи зможе Україна достатньо аргументовано відстоювати власні національні інтереси?