Другий рік зі дня початку Революції гідності на Майдані пройшов у надії, але закінчується тривожно, пише Мустафа Найєм, повний текст матеріалу якого доступний у блогах на "Новому часі". За цей час ми не отримали ні історичних проривів, ні видатних лідерів, ні рішень, які викликають захоплення. Якщо коротко: ми протрималися. Так, були і позитивні події. Але при цьому занадто часто доводилося мати справу з явищами, яких усі боялися. А так хотілося думати, що стало інакше.

Я не буду вдаватися до подробиць і наводити прізвища фігурантів гучних корупційних скандалів. Зрештою, все це деталі великої мозаїки, освітлюваної президентом і прем'єром.

Головна помилка, яку здійснили Петро Порошенко й Арсеній Яценюк, – стратегічно неправильний вибір партнера. По отриманню влади вони розбилися на табори і вдалися до вже звичної позиційної боротьби, спираючись головним чином на олігархів. У цій грі опинилися і колишні регіонали, і новоспечені псевдопатріоти, і тисячна армія підконтрольних їм чиновників.

...І всьому там знаходяться причини. Вони різною мірою смішні або незграбні. Але вони є. І головні звучать банально: у країні війна, криза, не можемо ж ми воювати проти всіх, потрібно лавірувати.

Втім, волю влади сковує не криза чи війна, а боягузтво і небажання вийти за межі зони комфорту. Замість того щоб спертися на підтримку виборців і відкрити тотальний фронт проти клановості і договірняків, команди президента і прем'єра вважали за краще мати в партнерах олігархічні фінансово-промислові групи, для яких єдиний шанс вижити – це зберегти корупцію. А з народу ж вирішили зробити глядача, якого, як їм здається, можна обдурити, придумуючи все нові й нові виправдання.

Два роки тому. Початок Євромайдану. Черговий шарж художника Миколи Гавриловського

Рік тому люди чекали від перших осіб лідерства і прориву, але сьогодні влада все частіше нагадує загнаного звіра, якого проймають внутрішні страхи перед кривавими бунтами і підганяють громадські активісти вкупі з іноземними інвесторами.

Що дивно: у високих кабінетах досі впевнені в тому, що спокій у країні – результат їх роботи. Насправді пора визнати: умовна стабільність у державі – це не наслідок успішно проведених реформ, а заслуга суспільства, яке виявляє дива терпіння й усвідомленості. Але якщо рік тому суспільство поблажливо погоджувалося, що "ці кращі за попередніх", то сьогодні люди хочуть бачити конкретні результати. Час порівнянь минув.

Головне, чого ми не отримали за цей рік, – справедливість. І мова не тільки про суди і прокуратуру, справа у різниці між тим, що люди запитують з влади і що отримують у відповідь. Киваючи на війну, влада вимагає розуміння, не роблячи навіть видимих спроб вийти зі звичних схем і домовленостей.

Рік тому я вважав і досі в цьому впевнений, що найбільшим досягненням на Майдані було зародження страху держави перед суспільством, а не навпаки, як це прийнято в таких країнах, як Білорусь, Росія, Казахстан, де страх перед репресивним апаратом – основа стабільності. Результатом другого року після Майдану став величезний прорив громадянського суспільства. Жодна реформа, жоден закон не зрівняються з тим подвигом, який щодня роблять тисячі активістів у всіх регіонах. Повільно, але впевнено і без істерик в країні виростають нові лідери.