Другий день поспіль читаю сайт Джеймі Олівера (відомий англійський шеф-кухар, популяризатор здорового харчування – UAInfo) і тішуся. Уваги я на нього особливо не звертала, доки не натрапила на інфу, що він виграв суд проти МакДо, довівши з якої суміші ріг та копит ті роблять "м'ясо". Заповажала.

В його ТED-промові зацінила "інфографіку" – віз із цукром, який він вивіз і висипав на сцену, щоби продемонструвати, скільки цукру випиває із молоком американський школяр за час навчання. Ну, американські виробники додають цукор у молоко, бо хто ж його буде пити без цукру.

Але я про інше. Як виявляється, саме читання рецептів дуже розширює світогляд. Не тільки те, що я дізналася, як англійською будуть гвоздика, мускатний горіх і бузина. І що існують backing beans – керамічні кульки, якими приважують тісто до пирога, що пропікають окремо спершу без начинки. А ще у біле вино можна додати желатину і багато фруктів – і вийде цікавий десерт. Не одним холодцем.

Та одне мене засмутило дуже – коли у вкладці "Британська кухня" знайшла рецепт "Котлета по-київськи". Це нагадало про давній біль чи то сум, який з'являється за кордоном, коли бачу всі ці китайські-вєтнамські-турецькі кухні. Українська кухня – будучи багатезною, різноманітною, багато в чому здоровою – у світі не є брендом. Іноземці переважно не мають її окремого образу.

Треба з тим щось робити. Ще б пояснити європейцям, за скільки в Україні можна поїсти шикарної здорової їжі – щоб гастрономічний туризм сюди ринув, як от шведи українське пиво вже були зацінили на Євро. І якщо по всій Європі замість кебабів та воків де-не-де повиринали б деруни і зелений борщ, можливо, європейці швидше захотіли б бачити у себе в ЄС Україну. Бо всіма іншими шляхами наша євроінтеграція чомусь гальмує. Це наш єдиний шанс).