Україна перебуває на роздоріжжі - в пошуках надихаючої ідеї, яка б визначила основні засади розвитку її економіки в майбутньому. Про це у своєму блозі на сайті "Новое Время" написав Богдан Данилишин, академік НАН України.

Як правило, прийнято шукати ці ідеї в історичному минулому. Відбувається це тому що, як говорить історик економіки Джоель Мокір, минуле національної економіки визначає та її розвиток в майбутньому. Дуже важко перервати цю траєкторію розвитку, тому що національна трудова етика, і політичні та економічні інститути створювалися не раптово, а протягом століть. Подивимося ж, що в нашій країні відбувалося в цьому напрямку.

Україна, після приєднання її до Росії в 1654 році, поступово втрачала свою незалежність. У 1743 році був розроблений збірник норм феодально-кріпосницьких «Прав, за якими судиться малоросійський народ». Проект цієї збірки був поданий в Сенат Російської імперії, звідки він через 12 років був поданий на доопрацювання. Робота так і не була завершена, тому що автономія України була скасована і на неї поширилося загальноросійське законодавство.

У 1764 році Гетьманщина була реформована в Малоросійську губернію. Оскільки російські імператори взяли в свій час естафету від московських царів, вірних учнів монгольських ханів, то і стиль їхнього управління в Україні був відповідний. З цього часу почала змінюватися психологія українського народу - в бік більшої особистої несвободи. Тому через 100 років у різних частинах нинішньої сучасної України - в Галичині та Лівобережній Україні - виникли соціалістичні рухи, у які оформився протест народу проти несправедливого розподілу матеріальних благ. Але ці рухи прийняли різні форми.

Іван Франко і Михайло Павлик, які в 1890 році створили Українську радикальну партію, поділяли фабіанські правосоціалістичні погляди, характерні для західної і центральної Європи. Суть цих поглядів у тому, що прихильники фабіанства вважали, що перетворення капіталізму в соціалістичне суспільство повинно відбуватися поступово і повільно, в результаті поступальних перетворень (відомим фабіанцем був, до речі, економіст Джон Мейнард Кейнс). А в Лівобережній Україні переміг праворадикальний соціалістичний рух. Тут починали свій «бойовий шлях» народник Сергій Степняк-Кравчинський і більшовик Лев Троцький. Після Жовтневого перевороту 1917 року в Україні (у складі СРСР), продовжила своє життя лівосоціалістична традиція, а з 1939 року і на західній Україні теж. При тому, що на заході України лівий соціалізм фактично протримався лише недовгих 45 років, тому не дивно, що під час «перебудови» першими проголосили ідею незалежності України саме галичани.

Однак, традиції ліворадикального соціалізму пустили глибокі корені в психології народу. Лівий соціалізм позбавляв громадян будь-якої ініціативи, тому в українців сформувалася психологія інертності і патерналізму - вічного очікування змін умов їх життя «зверху», від державних органів. Тому всі виборчі компанії під час незалежності України відбувалися під знаком очікування, що «мудрі керівники» створять умови для нормального економічного розвитку. Позитивні очікування були, але нічого не відбувалося.

Справа в тому, що з 1991 року ідеологія як домінуючий принцип функціонування партій припинила своє існування. Ініціювання національного економічного розвитку партії так само були інертні. Партії незалежної України стали просто об'єднанням учасників бізнес-процесів, які вимушено боролися за владу як головний бізнес-ресурс країни. Навіть нині заборонена комуністична партія зберігала ліву риторику тільки на словах, по суті вона завжди була лобістом певних бізнес-кіл.

Однак, як нас вчить світова політична історія, поза ідеологією нічого не може бути життєздатною, а тим більше розвиватися. Партія, яка не має програми, як корабель у морі, який не знає - в який порт він йде. Зараз, як і 25 років тому, українські партії знову повинні визначитися з теоретичними підставами їх діяльності, тобто вказати, яку партійну ідеологію вони вибирають, і прямо та відверто заявити про це в своїх програмах.

Між лівим сектором соціалізму і правим лежить величезна прірва. Праві соціалісти - це політичні лідери, які створили добробут Західної Європи. Це німецькі соціал-демократи (віце-канцлер Зігмар Габріель) і християнські демократи (канцлер Ангела Меркель), це лейбористи Британії (колишній прем'єр-міністр Тоні Блер).

Ліві соціалісти, вони ж комуністи за мірками СРСР - це люди, які, з одного боку, збудували Дніпрогес, а, з іншого боку, влаштували українцям Голодомор. Історія вказує на те, що розкид перспектив національного розвитку в результаті їх діяльності дуже великий. Чи потрібен нам ще один такий експеримент, що передбачає не тільки створення, але і жорсткі репресії? Навряд чи. В силу цього хотілося б, щоб партії в своїх програмах прямо вказали, чого очікувати від них, коли вони прийдуть до влади. Якщо наші партії хочуть вести нас до Європи, то вони повинні сповідувати ті ж принципи, що і політики на Заході. Для виживання в політичному процесі партії повинні бути гнучкими, звичайно, але тільки в рамках заявленої ідеології.

Стане зрозуміло, що лівосоціалістичні партії не принесуть нічого нового, чого б Україна не знала з 1917 року. Тому шансів перемогти на виборах у них буде небагато.

Цілком імовірно, що в такому випадку всі партії соціалістичної спрямованості захочуть стати правими. Хоча б для того, щоб мати підтримку своїх європейських колег, які давно входять у політичну топ-лігу Європи.

Ось це і буде правильно. Українські виборці отримають визначеність, партії отримають відповідальність. Насамперед ідеологія партії має бути звернена до розвитку продуктивних сил, а вже потім до допомоги соціальних маргіналів, а не навпаки. Тоді ми зможемо розвиватися і одночасно надавати, нехай спочатку і невелику, але реальну допомогу людям, які, в силу різних причин, не можуть ефективно вписатися в ринкову економіку.

Втім, все це відомо і зрозуміло, і нам необхідно робити лише те, що зробили свого часу праві соціалісти в Європі, і що б ми теж обов'язково зробили, якби у 1918-1920 роках були більш щасливі в війні з РСЧА, очолюваній лівим соціалістом Левом Троцьким.

Тепер же є шанс на те, що перемога буде за нами. У 2014-2015 роках Україна, хай і з територіальними втратами, відстояла свою незалежність, так що зараз головним стає вибір правильної парадигми розвитку.