Світові ціни на нафту знижуються другий рік поспіль, на ринку фіксується перевиробництво «чорного золота». Однак Україна, маючи шість нафтопереробних заводів, як і раніше, на 85% залежить від імпорту нафтопродуктів. Частину покриває приватівський Кременчуцький НПЗ («Укртатнафта») і державний Шебелинський газопереробний завод.

Щоправда, наприкінці 2015 року лунали заяви про бажання запустити деякі заводи. Наприклад, компанія WOG шукає інвестора для Херсонського НПЗ, а ДП «Укртранснафтопродукт» (ДП УТНП) у грудні 2015 року повідомив, що вже готує Одеський НПЗ до запуску на повну потужність - 2,8 млн тонн на рік.

Контроль над останнім ДП УТНП отримало унаслідок дивних судових рішень, які викликають багато запитань. У результаті, вже в січні 2016 року завод потрапив у нову низку судових позовів від кредиторів, і про запуск більше не говорять.

Чому за низьких цін на нафту українська нафтопереробка стоїть? З таким запитанням Forbes звернувся до директора консалтингової компанії «А-95» Сергія Куюна.

Є така галузева істина: на високих цінах на нафту заробляють нафтовидобувники, на низьких - нафтопереробники. Приклад тому - литовський НПЗ у м. Мажейкяї: у 2015 році його власник, польський концерн «Орлен», чи не вперше з моменту купівлі отримав прибуток. Причому щоквартально радував своїх акціонерів звітами про рекордні фінпоказники.

Вартість нафтопродуктів визначає реальний попит, який наразі є порівняно стабільним. Разом із ним стабільною є й ціна. А нафта - товар біржовий, на який сильно впливають спекулятивні чинники, тому ціна на неї просто завалилася. І зараз ми бачимо, як закривається ціла низка проектів - «з нафти», у тій чи іншій формі, виходять багато гравців, ще більше ускладнюючи ситуацію на ринку.

Однак це свято маржі для світової нафтопереробки жодним чином не впливає на нафтопереробну галузь України через те, що її давно виключено з глобальної ринкової системи. Всі попередні роки вона була розмінною монетою різних бізнес-груп, і сьогодні буквально доживає свої останні дні.

В Україні є шість НПЗ і один великий газопереробний завод держкомпанії «Укргазвидобування». П'ять НПЗ сьогодні стоять і не мають шансів на реанімацію. Надвірнянський, Дрогобицький і Херсонський заводи навряд чи варто навіть розглядати. Ці підприємства було зупинено ще у 2005-2007 роках, оскільки ні економічна ефективність, ні якість виробленого ними палива вже тоді не відповідали мінімальним вимогам часу. У цьому разі може йтися тільки про будівництво на їхньому місці нових НПЗ, що малоймовірно. Досить сказати, що для цього необхідно мінімум $1 млрд інвестицій. Кожному.

Все це можна застосувати й до Одеського НПЗ. Відмінність лише в тому, що його зупинили порівняно нещодавно, на початку 2014 року, й у пресу останнім часом потрапляють новини про якісь перспективи його швидкого запуску. Однак після професійного аналізу видно, що перспектив і там немає. ОНПЗ завжди був найменш ефективним серед українських заводів: вихід світлих нафтопродуктів нижче 50%. А всі сучасні НПЗ мають не менше 75%, або в півтора раза ефективніші. Цей недолік колишній власник, російський «Лукойл», почасти нівелював, відправляючи випущені неліквіди на поглиблену переробку на свої НПЗ у Болгарії та Румунії. Сьогодні ця схема не працює.

Крім того, для роботи заводу немає сировини. Постачання з Росії в нинішніх умовах здаються, м'яко кажучи, неправдоподібними, а постачання сировини морем є невигідним через дорожнечу. Здавалося б, вихід у модернізації, але й тут без перспектив. З одного боку, завод арештовано владою України в межах кримінальної справи, яку розслідує МВС. З іншого, завод перебуває в заставі в російського банку ВТБ. Напевно, банк не проти його продати, але хто купить цей слабкий у всіх відношеннях актив?

Ходять чутки, що завод можуть націоналізувати. Але держава сьогодні не має грошей навіть на найнеобхідніше, яка вже тут переробка.

І щоб поставити крапку в «одеській» темі, зазначу, що заводи потужністю 2,5 млн т у сучасній нафтопереробній індустрії взагалі не розглядаються - вони не мають шансів вижити в суперництві з потужнішими внутрішніми й зовнішніми конкурентами.

Одним із таких «потужних» заводів свого часу вважався лисичанський ЛиНІК. Його проектна потужність була 24 млн т - це був один із найбільших НПЗ у Європі. Однак 16 млн т потужностей завод втратив ще до моменту приватизації наприкінці 1990-х, коли його придбали росіяни з ТНК. Але вкладати інвестиції ніхто не хотів, а держава й не наполягала. У результаті завод зупинився навесні 2012 року через неефективність.

Реанімувати НПЗ у 2014 році обіцяла «Роснефть», яка поглинула ТНК. Взагалі, тоді на завод було аж два претенденти - Сергій Курченко і Дмитро Фірташ. Але «Роснефть» вирішила працювати сама, і швидко пошкодувала про це. Влітку 2014 року завод захопили ополченці ЛНР, пізніше в резервуарний парк влучила пара снарядів, які прилетіли невідомо звідки, повністю вивівши завод із ладу.
Нещодавно стало відомо, що «Роснефть» готова продати швейцарському трейдеру Glusco Energy мережу своїх заправок в Україні. Я вважаю, що це кінець надій щодо Лисичанського НПЗ. Ні з політичних, ні з економічних причин завод на лінії фронту більше ніколи не запустять. Тим часом, основною проблемою компанії «Роснефть» під час продажу українського бізнесу було небажання потенційних покупців включити в угоду НПЗ, перспектив у якого вже немає.

Якою ж є ситуація з Кременчуцьким НПЗ «Укртатнафта»? Розташований у самому центрі країни цей завод, який навіть втратив 40% своєї проектної потужності, досі може самостійно забезпечити країну нафтопродуктами. Однак це тільки теорія. У 2007 році завод було захоплено групою «Приват». Пізніше про свою частку в підприємстві заявив і Олександр Ярославський. Володіючи спочатку 1% акцій, перераховані партнери швидко «віджали» в російської компанії «Татнефть» 56% акцій «Укртатнафти». Ще 43% у власності НАК «Нафтогаз України».

На жаль, за всі ці роки ніхто так і не почув про інвестиційні успіхи акціонерів. Тим часом тільки капвкладення, той самий мільярд доларів, можуть врятувати завод від швидкої зупинки. Це потрібно для збільшення ефективності під час переробки «морської» нафти, без якої нарощувати виробництво у Кременчуці неможливо. Сьогодні «Приват» фактично тримає його на мінімальному завантаженні за рахунок української нафти, видобуток якої щорічно знижується на 5%. Висока маржа НПЗ останнім часом дозволила відновити імпорт сировини через Одесу, але радикально це ситуацію із завантаженням не виправить.

Життя колись найбільшого НПЗ України підтримується, оскільки він відіграє найважливішу роль у постачанні роздрібної мережі «Привату», а також допомагає «крутити схеми» з нафтою й нафтопродуктами навколо підконтрольної «Укрнафти». Але запас міцності НПЗ добігає кінця, роблячи дедалі актуальнішими питання модернізації «Укртатнафти».

І в руках у «Привату» - остання ниточка надії на збереження в Україні власної нафтопереробки в особі Кременчуцького НПЗ. Однак сьогодні навіть у самої Групи немає впевненості у своєму майбутньому, всі бізнеси вони готові згорнути в будь-який момент. А отже, про жодні інвестиції йтися не може.