Увечері 18 лютого 2014 року я йшла кілька зупинок порожньою вулицею з глухими парканами, повертаючись з блокування військової частини на Стрийській. Мені вже було все одно, чи стежать за мною чи ні. Водій маршрутки зупинився сам. Такого ніколи ще не було. Я влізла у переповнений автобус у своїй пропахлій димом з безлічі спалених на барикадах дров шубі, намагаючись не дивитись на людей. Я не хотіла, щоб хтось бачив мої очі. Поруч якийсь студент пояснював дівчині щось про комп'ютер. Ці люди ще не знали, що на Майдані розстрілюють людей і це демонструють у прямому ефірі.

Забули? «Скільки можна піаритись на Небесній сотні?» «Набридли ваші плачі», «Там не все так просто було» . І так далі. Це означає, що частина українського суспільства витіснила зі свідомості травматичну реальність і замінила її кіношною картинкою. Їй не стукає в серці попіл Клааса, її цікавить, чи буде безвізовий режим із жаданою Європою. Що ж, Європа теж це бачила, як розстрілюють синів незрозумілого народу, який навіть не має власної мови. Їй важко розділити людей, що розмовляють мовою того народу, який на них напав і відібрав частину територій. Як вона може ідентифікувати українців? Ото ж бо. Тому так легко їй вселити думку, що це не війна між двома державами, а громадянський конфлікт. Щось таке, як під час розпаду Югославії. Менш небезпечне, бо не в центрі Європи.

Краще поганий мир, ніж війна, - вважають ці добрі люди, гостинно приймаючи у себе мільйони сирійських біженців, дотримуючись Конвенції про біженців, і при цьому нехтуючи Будапештським меморандумом.

Чимало всього сталось за два роки, які минули від розстрілів на Майдані. Оператори і журналісти, які це коментували, де вони зараз?

Освоюють європейський підхід до висвітлення подій, намагаються бути толерантними і політкоректними? Я тоді вже відчула гнилизну Громадського телебачення, яке запрошувало до себе всілякий непотріб і дозволяло йому обливати брудом сотні тисяч людей, які боролись не за міфічні європейські цінності, яких не повинно бути, бо є цінності загальнолюдські, є 10 Заповідей. Вони боролись за власну гідність.

Народ, який народжує героїв, має майбутнє. Люди, які йшли з фанерними щитами проти снайперів, не безумці. Вони віддали своє життя, щоб інші могли жити, віддали перевагу честі перед безчестям. І вони не можуть уже себе захистити перед майбутніми поколіннями й істориками, перед вандалами, які знищують їх могили. Провина за те, що українське суспільство впадає у нездоровий сон і зневіру - це провина влади і ЗМІ, які не очистились тією святою кров'ю, сприймаючи трагічні події як блокбастер з замінником крові, гримом та фальшивими патронами. І вони хочуть, щоб ми всі так сприймали і Майдан, і війну. Бо ніщо так не призводить до деградації суспільства, як переконування у тому, що все це було марно.

А там можна перейти до ліквідації свідків злочинів, знайти нового Табачника, який перепише укотре нашу історію. Насіння розчарування сипнули відразу, навіть не чекаючи 40 днів, коли дозволили вбивцям втекти, а інших не те, що не посадили, а й залишили при владі. Той військовий, який погрожував нам на Стрийській, і пустив на натовп бронетранспортер, зараз отримав підвищення. Отак замкнулося коло. Правда, напівправда, брехня.

Я не знаю, як це у вас, але тепер кожен фільм про війну я сприймаю як документальне кіно. Так само історичні драми. Я не можу позбутись відчуття дежавю, коли читаю книги по історії стародавніх цивілізацій. Я заново переживаю Крути, розстріл на Майдані, Іловайськ і донецький аеропорт, і окупацію, і геноцид в різних куточках планети. Це боляче, але я з цим буду жити далі.

Музей «Фабрика Шиндлера» у Кракові. Картина з гетто: старенька, що сидить, звісивши ноги з ліжка в тісному закутку, втупившись у підлогу. Підвал, де ховалися люди від бомбардувань: нари, вкриті ганчір'ям, запорошені банки з консервацією, останні.

Це не лише Краків. Це Чечня, це - Донбас, це - Сирія. Незнищене зло буде повертатись знову. Нам потрібно про це знати і, зціпивши зуби, відстоювати свою правду, а не чужі версії.