Думалося нам, ніби вододіл у російському суспільстві проходить по тій червоній лінії, що відокремлює 86% від 14%. Якби це було так, люди ліберальних поглядів мог­ли б спати спокійно. Та як заснути, коли лібералові свербить головне питання: «Якщо ми з українцями один народ, то чого вони нас так ненавидять?». І так воно допікає, аж ковбаса українська в горлянку не лізе...

Боязкі відгомони невдоволення українцями в російському ліберальному середовищі чути давно. Іще під час Майдану багато хто тут, у Москві, перешіптувався: «Усе розуміємо, але таки шкода, що вони там під антиросійськими гаслами скачуть». Зауважимо: перешіптувалися ліберально й проукраїнськи настроєні громадяни - не кримнаші, не ватніки, не «патріоти». Щиро підтримуючи Майдан, російські демократи ображалися на таку небратерську забудькуватість щодо спільного «братерського минулого». Доводилося пояснювати, що антиросійські гасла з'явилися вже після того, як Рада Федерації підтвердила право президента, коли щось не так, ввести війська в Україну. «Ну і що? - ображено надували губи. - То ж президент, то ж Рада Федерації, а нормальні росіяни тут до чого?» Хоча два роки тому ображатися вголос було незручно: іще не стих плач за вбитими на Майдані, а потім і взагалі почалися криваві події на Сході.

Але будь-яка війна, якщо вона точиться не біля твоєї домівки, у певний момент виявляється звичною і млявоплинною.

Збройний конфлікт на Донбасі поступово перестає бути болем російського ліберала, й от йому вже знову здається образливим, що українці не вбачають у ньому брата. Дедалі частіше з українського боку чується: «Забирайся. Не заважай». Прикро. «Ми один народ, бо мені теж подобається українська ковбаса», - нічтоже сумняшеся пише відома російська журналістка Ольґа Романова. І мало не ридає, читаючи коментарі українців: «Відчепіться вже зі своїм братерством». Інший відомий медійник закликає українську владу отямитись і перестати підозрювати всіх купою російських громадян на своїй території в підривній діяльності, нагадуючи, що він тут ризикує власною свободою, захищаючи «братній народ». Третій дійшов висновку, що в Україні заправляє така сама вата, тільки під синьо-жовтим прапором. «Вишивата» - таке слівце з'явилося тепер у нашого ліберала. Загальний сенс цих виступів зводиться до одного: «Особисто я українців не вбиваю, я їх навіть люблю, війни бути не повинно, адже ми брати, і взагалі перестаньте до мене чіплятись, а питайте тих, хто «Кримнаш» і «Свободу Донбасу!».

Несподіваний сплеск братніх настроїв змив із лібералізму в РФ наліт пристойності, оголивши той інфантилізм, який неодмінно змушує російського демократа, згідно з відомою тезою Володимира Винниченка, спіткнутися на українському питанні. Довго російські ліберали трималися - майже два роки. Але спіткнулись і вони.

Не вміючи пояснити, у чому, власне, «братерськість» двох народів, вони почали висувати претензії до України, мовляв, ви своїм «забирайся» ображаєте своїх-таки братів, тутешніх поборників вашої свободи! Ми до вас зі щирою душею, а ви - «Забирайся». Прикро, брате.

Російський ліберал - він-бо теж російська людина, і ніщо російське йому не чуже. Пристрасть до халяви зокрема. Задушевна маніловщина, властива нашим широтам, чомусь розпорядилася так, що ліберал упевнений: йому достатньо лишень доброго наміру, щоб його полюбили. Свята національна впевненість у тому, що перед ним усі заборгували... І в цьому сенсі російський ліберал недалеко пішов від співвітчизника-«патріота».

Я підтримував Майдан, а ви мені: «Забирайся»?! Як же так? Я ж вам добра бажаю, навіть кажу «в Україні», а не «на Україні». Чого вам іще від мене потрібно?! Хіба не ви переді мною в боргу за те, що я ставлюся до вас як до рівних?
А спробуй-но сказати: «Приятелю, менше пихи! Ми не зобов'язані тебе любити тільки за те, що ти не підтримуєш війни на Сході» - образиться, набурмоситься - та й ну строчити у Facebook про невдячність українського брата. Справді, як же так? Ми ж вам на кожному кроці слушне радимо! Он, скажімо, не висловлювались аж надто «проти», коли ви покликали Саакашвілі в Одесу. Навіть були майже «за», дозволили вам цю фішку. Але потім, звісно, ви нас дуже засмутили: запросили йому допомагати Машу Гайдар. І, хоч ми дохідливо пояснили, чому наша Маша не має бути ваша, ви так і не послухалися. А скільки разів ми вам радили, «как обустроить Украину»? Та безліч! А ви щоразу по-своєму. Ну чесне слово, терпцю на вас не вистачає. А який форум інтелігенції торік у Києві провели - не намилуватися! Найкращі наші уми до вас прибули, все, здавалося б, вам розтлумачили: як можна і як не можна, що таке «добре» і що таке «погано», як викорінити у вас корупцію, коли вже в себе не зуміли, - а ви за своє. «Ты, Зин, на грубость нарываешься, все, Зин, обидеть норовишь»...

Російський «патріот» переконаний: його повинні любити вже за те, що він російський, представник великої, святої, загадкової... Він не бачить зв'язку між «кримнаш» та доларом майже по 80 руб., тож і ображається щиро на «мировую закулису», що опускає валюту РФ. Він упевнений, що може паскудити всюди на планеті, а хто не каже за це «дякую» - русофоби та «обама­чмо». Як виявилося, російський ліберал хоч і розумніший за «патріота», одначе ніякий йому не антагоніст. Просто запити має скромніші. Якщо «патріот» вірить у власну винятковість без жодних підстав, то в ліберала вони є, і дуже серйозні. Головні ось які: він проти Путіна й не вбиває українців. Оце, власне, і всі відмінності. А в решті нюансів так само ображається, коли «молодший брат» його не слухається, і навіть припустити відмовляється, що так само відповідає за країну, як і прихильники Путіна, кримнашисти та «обама­чмо». Тема відповідальності нині одна з улюблених дискусійних серед російських лібералів.

Чи то пак не з дискусійних, бо ж супе­речок навколо цього особливих немає, а просто з модного дискурсу: «Я не голосував за нинішню владу, я не крав Криму, я не воюю на Донбасі, я не вважаю українську мову зіпсутою російською, отож нехай ідуть нафіг ті українці, які мене не люблять». Поняття колективної відповідальності закреслено. Його немає. Є тільки образа. Забуто, як багато років у СРСР слово «німець» було лайливим, хоча нікому не спаде на думку викидати з історії німецьких антифашистів. Цілій нації заборонено мати власну національну пам'ять, яка ще довго зберігатиме і батуринську різанину, і знищення Єкатєріною ІІ Запорозької Січі, і умикання Криму, і Донбас. «Це не я!» Так, не ти, але твоя країна. Умій відповідати за державу, якій платиш податки, що йдуть на шматування сусідньої. Не вмієш? Не хочеш? Не маєш стосунку? Тоді не ліберал ти зовсім, а так собі - кухонний антипутініст.