Сьогоднішню кризу довіри до влади і політиків окремі лідери намагаються роздмухати в глибоку, системну, всеохопну кризу держави України. Для цього нам доводять, що практично всі гілки влади – парламент, уряд та інститут президента – перебувають у руйнації, делегітимні. Отже, робиться висновок, це є всеосяжна криза суспільного договору. Тому – потрібне докорінне перезавантаження, перезаснування держави на основі нового суспільного договору, нової Конституції України.

Втім, урядова криза, коріння якої політичне, має точно визначені чинники. Її діагноз очевидний: це ступор у демократичному реформуванні країни. Реформи дійшли точки неповернення, після якої за умови практичного здійснення нового законодавства, вже прийнятого під тиском громадськості, суттєво звужується можливості для тіньових корупційних зв'язків між політичними кланами, владою і великим бізнесом.

Складні реформи в надзвичайно небезпечний час для країни, які супроводжуються криками немовби мобілізуючого відчаю: "зрада!", "все пропало!", наштовхнулися на дійсну зраду. Зраду суспільної гідності з боку представників істеблішменту, які побудували власне життя на корупційних засадах різного рівня злоякісності. "Все пропало!" – для тих, хто торить для себе нові шляхи, насичуючи реформаторські дії метастазами старої України, прихованими конфліктами інтересів та непотизму. В цілому – зраду суспільних очікуванням на швидкі та дієві "європейські" реформи.

Але реформ уже не спинити. Побудова антикорупційних інституцій, реформа держслужби, відкриті дані та реєстри власності, прозорі державні закупівлі, електронне урядування і надання адміністративних послуг, отримання права на самоврядування об'єднаними територіальними громадами, створення відповідальної перед місцевою громадою муніципальної поліції, автономія вишів, вже підготовлені документи та законопроекти реформ, які лише чекають своєї черги, а найголовніще – мобілізоване на практичну імплементацію реформ громадянське суспільство, – це не зупинити. Розпочавшись одного разу у напрямку, вказаному Майданом, реформи лише підсилюватимуть одна одну. Тому сьогоднішня криза – це не "руйнація всього" у державі, як би це не намагалися доводити егоїстично зацікавлені політики. Ця криза – це насамперед очевидна ознака прогресу реформ та ясна вказівка на причини їх ступору. Це – криза реформ.

Якщо це криза реформ, то вона не долається через її доведення до повної кризи всієї державної системи, як це намагаються представити політичні алармісти. Це криза не суспільного договору в усій глибині необхідного консенсусу незалежної громади України, а лише його розуміння на поверхні його дотримання і використання самими політиками. У цьому сенсі це є політична криза. Підміняти політичну кризу реформ жахами нової руїни, яка вимагає вже не реформи, а нового правозаснування держави через конституційні "асамблею", "конвент", означає боротися не за реформи, а за новий перерозподіл влади.

Борьба за новий перерозподіл влади в разі перемоги політичних радикалів зупинить кроки реформ на довгі місяці – на конституційний процес, із невідомо яким завершенням, перевибори, в тому числі можливі перевибори перших осіб держави. Це буде, безумовно, також означати принаймні призупинення фінансової підтримки країни з боку міжнародних інституцій, перш за все МВФ, та дружніх урядів у конче скрутних умовах фінансово-економічної кризи країни. Це подарує російському ворогові козирний міжнародний аргумент "the failed state", про цю "недієздатну країну", та розв'яже руки щодо, у кращому разі, використання на свою користь наслідків агресії.

Точний діагноз сьогоднішньої кризи як політичної кризи реформ дає можливість не провалитися в тотальну кризу "всієї держави". Подолання кризи реформ цілком можливе суто політичним шляхом через призначення нового технічного, технократичного уряду зі сміливим використанням ліфтів для професіоналів. Пропозиція із призначення такого уряду з кожним днем стає зрозумілішою, що, до речі, і викликає опір у політичних алармістів, відчайдушних борців за владу. Це – нова команда уряду, члени якого здатні прооперувати метастази наявної корупції та убезпечити їх неповернення, а також власну незалежність від корумпуючих впливів політичних та бізнесових кланів. Це – команда, яка буде публічно виробляти політику змін та відкрито комунікувати та радитися зі громадянами щодо всіх складнощів перебігу реформ.

Все, що було б потрібне для такого рішучого кроку у вирішенні кризи, – це досягнення необхідного політичного консенсусу, навіть шляхом можливого переформатування правлячої коаліції для реформ. Без погроз достроковими виборами та без нагнітання масового алармізму перезаснування "референдумами" й "асамблеями". Без гнилої практики закритих кулуарних домовленостей, без, скажімо, втаємничених списків кандидатів у новий уряд від владного угрупування. Адже таку практику досить швидко треба буде підтримувати вже не демократичними, а авторитарними способами: утисками преси, затримкою з реформою судочинства та прокуратури тощо.

Ми були б легковажними оптимістами, якби прекраснодушно вірили в легкість такого – політичного – вирішення кризи реформ на рівні Парламенту та інших гілок влади. Як зазначили експерти у зверненні до політиків та суспільства, "є лише дві опції виходу з політичної кризи задля послідовного здійснення реформ: очищення влади і технічний, професійний уряд або дострокові вибори, ймовірно, не лише парламентські, а й президентські." Я додам від себе – або доведення кризи до повномасштабної кризи держави, яка потребуватиме дійсно конституційного перезаснування. Останнє є вкрай небезпечним в умовах відсутності позитивного консенсусу нації для мілітаризованої країни, залежної від зовнішньої допомоги.

Вибір за відповідальними політиками.