MENU

Дацюк: Відучора маємо новий етап – кінець солідарності громади зі владою

4939 0

Основною причиною нинішньої політичної кризи, як уже було детально описано, є суперечність між вимогами української громади під час Революції гідності щодо публічної та солідарної політики й "олігархічним консенсусом", до якого частина правлячого класу вдалася на догоду власним плутократичним мотиваціям та під тиском російської агресії, яка саме на ці мотивації і була розрахована.

Але характер протікання та тривання цієї політичної кризи були зумовлені декількома обставинами: 1) закладена в Конституції двоїстість виконавчої влади (президент – прем'єр-міністр), яка унеможливлює не тільки ефективне управління країною, але навіть і "справедливий" поділ між ними корупційний потоків; 2) значний вплив президента на Верховну Раду (фракція БПП і наявність непублічного "олігархічного консенсусу", який дає президентові можливість змогу впливати на олігархічні групи в варламенті), традиційний для України й антиконституційний за своїм змістом; 3) практично відсутній вплив Ради на президента, який у разі одночасного звинувачення в корупції президента та прем'єр-міністра дає більше можливостей для заміни прем'єр-міністра, ніж для імпічменту президентові.

Серйозною проблемою української Конституції тому є відсутність віце-президента. Адже саме наявність віце-президента дала б Україні можливість саме зараз піти на одночасні парламентські та президентські перевибори.

Заміна відносно незалежного від президента старого прем'єр-міністра на залежного від президента нового прем'єр-міністра є по суті спробою подолання конституційної владно-структурної проблеми політичними засобами.

Втручання в цей процес олігархів призвело до затягування кризи, бо значну частину часу йшов торг не за реформаторського прем'єр-міністра, а за підтримку олігархічних парламентських груп залежного від них прем'єр-міністра.

Цей процес призвів до закінчення першого етапу української Революції гідності.

Дозвольте сумно поздоровити нас зі власним "18-им брюмера". Завжди буває момент, коли можна точно зафіксувати розрив влади й громади і перехід влади до авторитаризму.

Колишнього кривавого президента обрали від безнадії. Але деякий час на нього було в суспільстві певне сподівання. 18 березня 2011 року одна відома журналістка погодилася на роботу в АП, і журналістська та експерта спільнота оцінила це як зраду. Ці події були тоді відображені в моїй статті "Це вже війна". Саме тоді відбувся розрив суспільства з владою.

Так само і 14 квітня 2016-го року – новий розрив суспільства з владою. Ще до цього дня була хоча б удавана солідарність влади з суспільством. Але після цього дня стало зрозуміло – влада більше, навіть позірно, не буде зважати на суспільну думку і суспільні настрої.

Два місяці, поки тривала політична криза, йшов торг. Між ким і ким? Спочатку між БПП і НФ та фракціями, які відмовилися від підтримки "олігархічного консенсусу", – "Батьківщина", "Самопоміч", "Радикальна партія Олега Ляшка". Потім такий торг почався між БПП і НФ та олігархічними групами в парламенті. Тобто 206 представників так званої парламентської коаліції (БПП і НФ) торгувалися з 51-им представником поза коаліцією (олігархічні групи у Верховній Раді) за посаду оператора олігархічного консенсусу (офіційно прем'єр-міністр).

Реально створено так звану "ширку" – БПП, НФ плюс олігархічні парламентські групи. Тобто в дійсності в парламенті тепер існує лише ситуативна більшість. Парламентська коаліція стала фальшивою. Ситуативна більшість парламенту означає деінституалізацію парламентської коаліції. Тобто фактично 14-го квітня 2016 року відбулася антиконституційна дія народних депутатів, які голосували за уряд.

Офіційно парламентська більшість складається з політичної сили з нульовим рейтингом (НФ) та політичної сили, що стрімко втрачає рейтинг (БПП). Це означає, що парламентська більшість (фальшива коаліція) не є легітимною в суспільстві. Окрім деінституалізації парламентської коаліції відбулася фактично денонсація коаліційної угоди, яка перетворилася на набір формальних гасел, які більше не можуть виступати основою для змістовної урядової програми. Текст коаліційної угоди не став предметом публічного аналізу й обговорення, структура так званої коаліції змінена зі значними порушеннями норм закону, легітимність та законність обрання нового уряду сумнівна.

Чому так важливо в кризові моменти скрупульозно дотримуватися закону, особливо в парламенті?

21 квітня 2010 року в українському парламенті в диму, під рев сирен, під головуванням закритого парасольками спікера були прийняті Харківські угоди, прямим наслідком яких згодом стала окупація Криму Росією. Тоді теж здавалося, що законність парламентських рішень це проста формальність, яка не була дотримана.

Після Революції гідності в Парламенті було багато рішень, які не в усьому відповідали законові. От і вчора, 14 квітня, у парламенті теж було безліч порушень закону. Коли закон у парламенті може бути порушений? Відповідь проста – коли на це погоджується правлячий клас і його хоча б пасивно підтримує суспільство. Тобто, коли такі порушення закону є легітимними в суспільстві. В Україні відсутня традиція заміру легітимності до прийняття важливих парламентських рішень – правлячий клас ігнорує якісь інші соціологічні дослідження, окрім власних рейтингів. Саме тому наслідки від нелегітимних помилкових рішень для правлячого класу завжди несподівані.

Що б у цьому разі означало непогодження правлячого класу з фальшивою парламентською коаліцією, з фальсифікованим обранням нового уряду? Це б означало вихід із парламенту всіх опозиційних фракцій. Але в нас знову ж таки немає такої традиції. Тому вся парламентська частина правлячого класу буде нести відповідальність за вчорашні події. І ця відповідальність матиме характер жорсткої люстрації за ознаками підтримки незаконного подовження існування коаліції і незаконного обрання уряду.

Виступ у парламенті новообраного прем'єр-міністра показав таке: 1) аналізу і розуміння помилок попереднього уряду нема; 2) змістовних інновацій не запропоновано; 3) натомість була обіцянка функціонера "я вам покажу, що таке управління державою", протиставлена всьому попередньому управлінню державою: "За 24 роки нашої незалежності, всі ті, хто не один раз був при владі, у виконавчій владі, не змогли дати успіх країні, яка є надзвичайно багатою".

Звідки ж візьметься цей успіх у нового Прем'єр-міністра без аналізу ситуації, без усвідомлення проблем, без пропозиції інновації? Тут залишається дійсно лише вірити в геніальну спонтанність його управлінських кроків, які призведуть до збагачення країни.

Але що це буде за збагачення, чиє це буде збагачення? Тільки олігархів. Адже без особливої стратегії протидії олігархічному збагаченню, без справжньої податкової і тарифної реформи на користь середнього класу, без дерегуляції діяльності малого та середнього бізнесу, без спеціального стимулювання підприємницької інноваційної ініціативи громадян це просто неможливо.

Ініціатива громадян – цей найпотужніший ресурс громади – блокується "олігархічним консенсусом", несолідарним елітаризмом правлячого класу, відсутньою вертикальною мобільністю, невизнанням правлячим класом інших мотивацій, ніж мотивації збагачення та влади. Цю ситуацію неможливо змінити з позиції уряду. Соціальне вирівнювання не може в країні статися без ґрунтовної багатоаспектної і довготривалої урядової програми за підтримки більшості правлячого класу. Такі процеси не бувають спонтанними, який би геній їх функціонально не просував.

Українці не можуть отримати солідарне багатство, якщо олігополію в економіці не буде знищено, а політичний вплив олігархів на владу не буде подолано. Підтримка олігархічними групами в парламенті нового прем'єр-міністра робить його самовпевнені і декларативні слова марними сподіваннями. Він не зможе вирватися ані з-під впливу президента, ані з-під впливу олігархів, хай навіть він має такі ілюзії. Новий прем'єр-міністр не є домінантним політиком, він психологічно не здатен подолати опір олігархів і саботаж реформ чиновниками.

Залишається констатувати вже очевидне – 14 квітня 2016 року стався контрреволюційний переворот, коли виправдовуючись війною правлячий клас відмовився від ідеалів Майдану та інституціоналізував "олігархічний консенсус".

Сталося те, що ми вже бачили за часів кривавого президента, – відмова влади від опертя на всезагальну легітимність, вивищення неконституційної соціальної групи над іншими представниками правлячого класу (замість "Сім'ї" тепер так звана "стратегічна сімка"), блокування вертикальної мобільності і використання регіонального домінування у владі.

Чому черги не стоять на посади міністрів, як це сказав президент? По-перше, тому що цих черг не видно ні в АП, ні в парламенті. По-друге, тому що вертикальна мобільність після Революції гідності так і не була розблокована.

Черги на пости міністрів на стоять тому ж, чому черги не стояли в спецрозподільники СРСР. Черги не можуть стояти крізь бар'єр вертикальної мобільності, бо бар'єр відсікає черги. Направду в уряд за нинішнього стану парламенту можуть попасти лише ті, хто допущений до олігархічного консенсусу.

Однією з ознак відсутньої вертикальної мобільності є кадрування влади за регіональною ознакою – саме так діє патронажно-клієнтельна система регіональних кланів. Попередня політична практика довела – регіональне домінування у владі погано закінчується для країни. Тому прихід "вінницьких" до влади це руйнування регіональної рівноваги. Ми вже це бачили на прикладі "донецьких", але схоже цей досвід не має значення для правлячого класу.

Знищена в Україні вертикальна мобільність за часи кривавого президента досі не відновлена. Блокована вертикальна мобільність має дуже руйнівний потенціал в революційні часи. Щоб знизити цей потенціал – правлячий клас має загнати суспільство в депресію. Що власне зараз і відбувається.

Отже фіксуємо – в країні конституювано плутократичний режим зі слабким президентом, нелегітимним парламентом, непевним урядом і несамостійним та самовпевненим прем'єр-міністром. Це кінець нетривалої післямайданної солідарності громади зі владою. Розрив громади з владою відбувся не тільки де-факто, він тепер ще й інституціоналізований де-юре. Тепер наявними політичними засобами політичну кризу громада вирішити не може, бо ці політичні засоби не належать більше громаді. Це початок реакції та контрреволюційного відкату, а отже і початок кінця такої влади і початок жорсткого кінця олігархії. До 14 квітня 2016 з олігархами можна було домовлятися. Після олігархічної контрреволюції це стало неможливо.

Хоча контрреволюційний етап і протриває деякий час і може навіть призвести до посилення авторитаризму в Україні, але справжня диктатура в нас неможлива – громада за будь-яких обставин цього не допустить. Усвідомлення цих змін у експертному і журналістському середовищі достатнє. Але цього усвідомлення не вистачає громаді загалом, аби спинити нелегітимні дії влади. Правлячий клас так боїться парламентських перевиборів, що це просто якась психопатологія.

Перевибори це не найгірше, що зараз може бути в Україні. Найгірше, це те, що нас чекає з цього моменту, коли правлячий клас не погодився на перевибори, – соціальна апатія, соціальна депресія і подекуди – дезорієнтація. Від цих процесів втрати в суспільстві будуть набагато більші. Не впадайте у відчай, не підкоряйтесь апатії, не дайте загнати правлячому класу себе у депресію. Уникайте самі і не транслюйте іншим дезорієнтаційного дискурсу олігархічних ЗМІ. Правлячим класом в країні створено нову революційну ситуацію. Революція може бути продовжена, хоча вже тепер і більш жорсткими засобами.

Сергій ДАЦЮК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини