30 червня 1858 року центр Лондона накрив жахливий сморід від екскрементів, гнилі та різних нечистот, плаваючих в Темзі. Коли запах заповнив будівлю парламенту - його члени змушені були перервати засідання, і заткнувши носи хустками, негайно покинути Вестмінстер. Цей день увійшов в історію Лондона, як день «великого смороду». Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише Олександр Пасховер.

І саме цей день, і цей сморід, що потрапив в ніздрі серів, перів, мерів став відправною точкою для історичних змін та перетворення Лондону, одного з найбрудніших, найбільш незатишних та густонаселених міст планети середини XIX століття в один з найбільш комфортних і найкрасивіших міст світу. Та що я вам розповідаю, просто поїдьте і подивіться. А краще поїдьте і запитайте. Ні, ви їдьте, і запитаєте, ким був інженер Джозеф Базалджетт в середині XIX століття?

Отже, Лондон 1840-ві. Його населення перевищило 2 млн осіб. (Це вдвічі більше ніж у Парижі, в п'ятеро більше ніж у Пітері, у 8 разів - ніж у Москві, і в 10 разів - ніж у Києві. В сумі, чисельність населення всіх цих міст була нижче, ніж в Лондоні).

Промислова революція вабила в столицю Великобританії сотні тисяч людей. Добробут зростав. У квартирах лондонців стали з'являтися ватерклозети (прототипи унітазів). Місто не було розраховане на таке зростання.

Обсяг стічних вод різко збільшився. Старі ями для відходів переповнилися, засмічуючи і переповнюючи вуличні дренажні канави, призначені тільки для дощової води. Екскременти почали просочуватися у підлоги квартир перших поверхів.

У Лондоні вирувала епідемія холери. У 1848 році уряд відреагував на ситуацію створенням органу Об'єднана комісія з каналізації. Її першим кроком стала промивка 369 підземних стоків Лондону. Ця операція обернулася катастрофою - нечистоти, що накопичувалися століттями - пішли в Темзу.

У східному Лондоні тисячами вмирали люди. Переважно біднота. Покійників не встигали ховати. Трупи ще довго лежали в будинках. Їх обкладали часником і цибулею, щоб вбити запах, який виходив від небіжчика та нависав в повітрі. (Ви можете уявити собі Лондон таким? Я ні).

Парламент тягнув з рішенням питання. Уряд теж поспішав черепашачим темпом. Простого рішення проблеми не було, а складне занадто дорого обходилося міській скарбниці.

Це складне рішення 18 лютого 1856 року (рівно 160 років тому) запропонував уряду 37-ми річний Джозеф Базалджетт, головний інженер підприємства Міська робоча рада.

Базалджетт запропонував побудувати каналізацію, яка б виводила всі ці нечистоти подалі з міста. Висота труб - 3 метри, довжина - 130 км. На їх спорудження потрібно 318 млн цеглин, тисячі робочих рук. Потрібні складні інженерні розрахунки та установка надпотужних насосів, яких ще не було в світі. 

Уряд і парламент відкинули цей план, як нереальний. Базалджетту сказали, що він не переконав.

Тим часом відходи накопичувалися. Початок літа 1856 року видався особливо спекотним. Сморід охопив весь Лондон. Він став просочувати навіть стіни Вестмінстера. Щоб хоч якось можна було працювати, стіни парламенту стали поливати вапном. Однак побоюючись, що холера дістане не тільки низи, але нарешті торкнеться і блакитої крові, члени парламенту залишили місто.

Тим не менш, 30 червня 1858 року британський парламент все ж зібрався на чергове засідання. Саме в цей день з Темзи хлинула нечувана досі хвиля смороду. Оскільки тоді в суспільстві існувала думка, що холера передається через так звані міазми, тобто запах, в терміновому порядку довелося перервати засідання і вибігти з приміщення, в якому пахло гірше, ніж у туалеті плацкартного вагону Укрзалізниці.

Під вагою громадського тиску та задихаючись в запаху лондонських нечистот, члени парламенту дали дозвіл Базалджетту братися за роботу, виділивши йому на все 3 млн фунтів (як на ті часи величезні кошти).

Будівництво каналізації Лондона XIX століття

Базалджетт не без проблем і не без опору з боку громадськості і преси побудував найдосконалішу і надійну каналізаційну систему, з найпотужнішими у світі (на той момент) насосами.

У 1860 році вже були споруджені каналізаційні колектори протяжністю 130 км. Стічні води за ним прямували в обхід Темзи. До 1865 році велика частина Лондона була підключена до каналізаційної мережі, розробленої Базалджеттом. У загальній складності, за розпорядженням Metropolitan Board of Works, було побудовано 2,1 тис. км нових каналізаційних труб, які справно служать і донині.

Принц Чарльз, син королеви Єлизавети II, у лютому 2015-го відвідав тунель лондонської каналізації на 150-річчя відкриття цього дива XIX століття

Змінюючи лондонське підземелля, сер Базалджетт також приступив до змін поверхні рідного міста. Він побудував мости. Вузькі вулички замінив широкими проспектами. Розбив парки посеред столиці (на той момент це було новаторством).

Ефект був приголомшуючий. Майже відразу ж, раз і назавжди з міста пішов запах нечистот. Епідемія холери теж пішла назавжди. Після 1880 року середня тривалість життя лондонців зросла на 15 років.

Хто ж міг знати, що для прискорення процесу, потрібні були не десятки тисяч смертей в районі Сохо і інших бідних кварталах сходу Лондона, а всього лише достатня порція екскрементів під вікнами парламенту?

Чи не в цьому секрет пробуксовування реформ в Україні? Адже поки членам українського парламенту та членам уряду нічого" не смердить", ні громадська бідність, ні всеосяжна криза, то і їх рішення виглядають непереконливими, а дії надмірно плавними.

Порушується український парламент переважно, коли мова йде про переформатування влади, або інші питання популістського характеру, де перемога дістається найтемпераментнішим.

Хотів би я бачити пожвавлення Ради з питань реконструкції очисної станції в Бортничах, в програмі з енергозбереження та енергообліку у всіх 15 млн домогосподарств, або прискорень в реформі шкільної освіти. (Не менше засміченого, ніж Темза зразка 1858 року). Але на такі «дрібниці» не те що голосів не можна зібрати, навіть в сесійний зал загнати депутатів вельми клопітно. Як здається, ніщо з цього їм "не смердить".

Минулого тижня я слухав виступ у Раді заступника міністра економічного розвитку та торгівлі, Максима Нефьодова. Він говорив, як мені здається, дуже важливі речі, про ратифікацію договору про приєднання України до угоди Світової організації торгівлі про держзакупівлі.

Тобто від парламенту залежить можливість наших експортерів отримати доступ до публічних закупівель понад 40 країн - учасниць СОТ. Мова йде про ринок закупівель в $1,7 трлн. Пишу великими церковно-слов'янськими цифрами - 45.900.000.000.000 грн. Це приблизно еквівалент 90 річного держбюджету України та в 130 разів більше золотовалютного запасу НБУ.

Зрозуміло, українському бізнесу не дістануться всі ці гроші. Але навіть 0,001% від цієї суми це більше, ніж український експорт в країни Центральної Азії.

Під час виступу Нефьодова зал засідання ВР був зрадницьки порожній. Ті одиниці, хто якимось дивом там залишилися, - стояли спиною до доповідача, базікали один з одним (швидше за все не про реконструкцію очисних споруд, з чим у нас біда). Також я помітив парочку нудьгуючих молодих парламентаріїв за розмовами по мобільному телефону або занурених у смс-листування. По закінченню виступу Нефьодова, віце-спікер Андрій Парубій запитав у порожнього залу: «Є питання»? Питань немає. Про що мова?!

Парламенту ще не смердить.

P. S. До речі, з каналізаціями у нас теж далеко не все гаразд. Та й Дніпро, та інші десятки тисяч річок в Україні перетворені на стічні канави. Кому це смердить?