Нині на «Цензор. Нет» вичитав новину, яка вдарила, як обухом по голові. Київський міжнародний інститут соціології проводив опитування. 23 % дорослого населення України вважають Сталіна «великим вождем». Статистична похибка -2-3%.

Нехай їх значно більше на сході, нехай більшість старшого покоління. Але є ті, що всюди так відповідали, є молоді!. В Москві пам'ятник Сталіну закидували гвоздиками в день його смерті. Жінки за 60 літ проклинали одиноких пікетувальників за свободу Надії Савченко, закликаючи її «розстріляти». Російська світоглядна шизофренія - поза конкурсом.  Але У НАС?

Після революції гідності? Після смертей і мук українських вояків? Після початків важкої боротьби за наше відродження? Згадую Василя Симоненка: «Україно, тебе я терпіти не можу// Я тебе ненавиджу чуттями всіма// Коли ти примітивна й на лубок похожа//Коли думки на лобі у тебе нема».

Як співіснувати з цими людьми в одній країні? Вони ходять в українські магазини. Вони купують хліб. Мають український паспорт з тризубом. Може, ви скажете щось мудре, друзі і френди?

Я наразі міркую лише одне. Сталін і Шухевич померли 5 березня. Другий - може, найбільший український герой 20 сторіччя, символ свободи. Сталін, обісцяний перед смертю диктатор, до якого ніхто не підходив добу, забрав життя мільйонів, ставши символом тьми, смерті і диктатури.

Сталін - це персоніфікація морального садомазо, невміння думати самостійно, українського духовного плебейства у його крайніх виявах або відвертої ворожості і ненависті всередині України до України, яка поволі, з муками і зупинками, але йде - через терни до зірок! - до свободи і відродження.