Гортаючи стрічку в ФБ, буквально за пів години прочитала новину про те, що українське видавництво підготувало 13 нових книг для батьків про виховання дітей, один пост Комаровського та ще ось цей цікавий блог на Бед Мама. Тема батьківства-материнства, тема здоров'я та виховання дітей, ставлення до дітей зараз одна із топових у нашому суспільстві. І насправді, це не просто так. Я піймала себе на думці, що за останні багато років ми, сучасні молоді батьки, мабуть одні з перших, хто має можливість усвідомити своє батьківство й рефлексувати на цю тему.

Подумайте самі. Під час революцій, першої та другої воєн, зрозуміло, домінуючим завданням звичайних людей було просто вижити, післявоєнні часи були зайняті відбудовуванням зруйнованої країни, п'ятирічками, продуктовими талонами тощо. Народили дитину, віддали в дитсадок, й знову «до станка», так би мовити. Батьківство, з-поміж іншого, у той час відігравало соціально важливу функцію відновлення демографії, і про жодні «мімімі» не могло бути й мови. Пізніше були буремні 90-ті з тачками-кравчучками, стихійною торгівлею та мільйонами, на які хіба що хліб купити вистачало - той нелегкий період, який ми мало пам'ятаємо, бо були малими, ознаменувався демографічною кризою. Зрозуміло: як зважитись народити дитину, якщо навколо хаос, зарплати затримують по пів року, а впевненості у майбутньому - нуль. І лише у двотисячних, коли економічна ситуація більш-менш стабілізувалась, з'явились оці перші «у моєї дитини має бути все!», - вигукувані з пристрастю і безапеляційним тоном. Нові батьки робили зі своїх діток ідолів і готові були за всяку ціну дати своєму чаду оте «все», чомусь розуміючи під цим виразом «все найдорожче». Якщо харчування - то тільки здорове, якщо памперси - то тільки японські, якщо навчальні заклади - то найсучасніші. Пам'ятаю, років 10 тому читала інтерв'ю відомої гімнастки, й там був абзац про харчування її сина: вона різко говорила про те, що шлунок її дитини - не яма для сміття, тому син їсть тільки каші, парене й варене тощо. Чіпси й решта гамбургерів були суворо заборонені. Я тоді читала це все, й наче мова про правильні речі йшла, але виглядало якось усе жорстоко. А як же солодкий заборонений плід? Невже піцца хоча б інколи на вихідних (особливо якщо спільно приготована й разом з'їдена) - то велике зло?

І ось ми, нарешті, маємо можливість зупинитись і на повну відчути, що ж воно таке - наше батьківство. Стали популярними щоденники вагітних, у яких майбутні мами описують свої почуття. Після пологів матусі сміливо діляться фізіологічними подробицями свого досвіду народження дитини. Навіть щасливі татусі прагнуть у повній мірі долучитись до процесу «народити й виростити». Штудіюються книги з різними підходами до виховання нащадків, відеолекції Комаровського вивчаються, наче матеріал до держекзаменів. А фотосесії вагітних, а фотосесії що півроку для малюка... Іншими словами, ми хочемо на повну осягнути свій статус батьківства, переконатись, що все робимо правильно, ніде не «лажаємо». Оте «у моєї дитини має бути все!» вже трансформувалось у «хочу, щоб моя дитина була щасливою». Нам не цікаво, щоб наші діти втілювали наші мрії, ми сподіваємось, у них будуть власні. Ми прагнемо стати своїм дітям друзями, наставниками, а не менторами.

І ще нам хочеться смакувати кожну щасливу мить свого нового статусу. Знаєте, я не з тих мам, у яких соцмережі рясніють фотками діточок - у моєму інстаграмі здається усього дві чи три фото донечки. Але я цілком розумію і розділяю бажання інших мам публічно ділитись щастям свого материнства (а батькам - батьківства) зі світом. Ось дитя грається, тут солодко спить, на наступній фото обнімає тата, далі - біжить по вулиці з іграшкою й весело посміхається... Нам цікаво бути тут і зараз, у всіх цих баночках дитячого харчування, конструкторах, розмальовках, ляльках й іграшкових потягах.

Добре це чи погано? Абсолютно некоректне питання. Думаю, це неминуче - пройти таку стадію замилування й пестування нашого батьківства, дослідити й розкласти це почуття по поличках, напитись ним досхочу. А далі буде щось інше. Мені здається, наші діти будуть зовсім іншими батьками: трохи більш зосередженими на собі, менше зацикленими на культі материнства, їх стосунки з дітьми будуть скоріше партнерськими. Зрештою, час покаже. А нам залишається розслабитись і насолоджуватись моментом;)

P.S. Дозволю собі пояснити, що цим текстом я не хотіла сказати «раніше батьки менше любили власних дітей» - мова не про це)) І безперечно я не претендую на абсолютність моїх узагальнень: батьки були й бувають абсолютно різними, я усього лише описала своє бачення тенденції щодо ставлення до батьківства у різні періоди