«Сказали мне, что эта дорога приведёт к океану смерти, и с полпути я повернул обратно. С тех пор все тянутся предо мной кривые, глухие окольные тропы...»

Аркадий и Борис Стругацкие, «За миллиард лет до конца света»

Англійський монах Вільям Оккам поняття не мав про рівняння Максвела, не чув про квантову механіку і не задумувався про неевклідову геометрію. Але ще у XIV столітті сформулював один з найфундаментальніших законів Всесвіту. Простий такий закон - вміщається у шести словах: «Pluralitas non est ponenda sine neccesitate» - «Не слід примножувати сутності без необхідності». В історії науки цей закон відомий як «Лезо Оккама» («Бритва Оккама»).

Суть «Леза Оккама» в тому, що не слід пояснювати складно те, для чого існує більш просте пояснення. З чого випливає важливий висновок: «Серед кількох гіпотез, які однаково успішно пояснюють явище, найбільш вірною, швидше за все, виявиться найпростіша». І це тільки на перший погляд стосується лише принципів наукового мислення. Насправді закон формулює основний принцип функціонування нашого Всесвіту (мислення лише відображає цю об'єктивно існуючу реальність): «Істина проста саме тому, що так влаштований наш Всесвіт. Він прагне до простоти у всіх своїх проявах». Ніхто не знає чому, але це так! Саме тому найкоротший шлях між двома точками - пряма, крапля води у невагомості набирає форми не додекаедра чи куба, а сфери, тіло за інерцією прагне рухатись не по ламаній, а по прямій, складні системи з часом розпадаються. Життя з його еволюційним розвитком у напрямку до все більшої складності теж лише на перший погляд є виключенням з загальної тенденції. Бо підтримує свою складність за рахунок безперервної трати оточуючих ресурсів, які не безмежні. І не виключено, що життя з розумом в апогеї було потрібне Природі лише для усвідомлення себе і своїх законів. Які є такими, як є - з тенденцією до максимально можливої простоти.

А от ознакою неістинного дуже часто є якраз надмірна складність. Якщо існуюча теорія для нового кола явищ змушена залучати все більш складні пояснення, то це дуже часто вказує на неістинність. Саме з цієї причини у свій час зазнала краху геоцентрична система Птолемея. Дехто думає, що вона впала під натиском нових астрономічних спостережень, не будучи в змозі їх пояснити на основі постулату «Земля - центр Всесвіту». Ні, геоцентрична теорія впала не тому, що не могла пояснити влаштування Всесвіту, а тому, що пояснювала занадто складно. Птолемей не був відірваним від життя схоластом - він орієнтувався на експериментальні факти, на дані астрономічних спостережень. Коли ж факти починали протирічити теорії, не ігнорував їх і не підтасовував, а, будучи чесним вченим, вносив корективи в свою теорію. Для чого придумував все нові, більш вишукані математичні моделі, які ці протиріччя чудово пояснювали і навіть дозволяли прогнозувати раніше незрозумілу поведінку небесних тіл. Одна біда - моделі ставали все складнішими.

Планети й світила в його теорії рухались навколо нерухомої Землі по майже концентричних колах - деферентах. Майже, бо їхні центри були дещо зміщені відносно центру Землі, тобто являли собою ексцентрики. Причому по-різному зміщені. І небесні тіла не просто рівномірно рухались по деферентах, а одночасно обертались по менших колах - епіциклах, центри яких містились на деферентах. Оберталися вони з кутовою швидкістю, постійною по відношенню до власного центру деферента. Але не до самої Землі, а до точки, розташованої симетрично центру деферента відносно Землі (ця точка називалась еквант).

Ух, втомився... А ще ці підлі планети постійно влаштовували астроному все нові й нові гидкі сюрпризи - ну не хотіли вони рухатись у точній відповідності з його чудовою теорією! Та Птолемей не здавався - вносив нові корективи у свою систему, і деякий час все знову чудово фуричило. Але для цього йому доводилось вводити нові, додаткові епіцикли, планети поміщалися на останньому з них.

В найновішому своєму варіанті, вдосконаленому арабськими астрономами, які добавили нові епіцикли, система Птолемея для опису руху Сонця, Місяця і ще п'яти відомих на той час планет використовувала сімдесят сім деферентів і епіциклів. Теорія стала вкрай заплутаною, і багато астрономів вважали її до непристойності складною. Трималась вона лише підтримкою церкви, якій, взагалі-то, було по барабану, що там і навколо чого обертається, але ідея Землі як пупа Всесвіту і центру творіння дуже їй подобалась.

І тут з'явилась геліоцентрична теорія Коперника, яка пояснила все дуже просто й зрозуміло. Церква трохи побрикалася, але теорія, після її розвитку і шліфовки Кеплером на основі даних Тихо Браге, виявилась не тільки більш простою й точною, але й дуже практично цінною - в навігації вона широко застосовувалась навіть переконаними «птолемеївцями», що у епоху географічних відкриттів було неслабким аргументом. Тому геліоцентрична теорія перемогла, а церква втішились тим, що зате вона «розкриває істинну гармонію й симетрію, підтверджуючи божественний план творіння Господня».

Історія науки переповнена подібними прикладами витіснення старих, переобтяжених складністю теорій новими - більш простими й математично красивими. У побуті, в спілкуванні ця тенденція теж проглядає ясно. Фразу Булгаковського Ієшуа «Правду говорити легко й приємно» інтуїтивно зрозуміє кожен. Безліч приказок і афоризмів присвячені тому, що неправда допомагає викручуватись з будь-якого становища, але з часом заводить у такі хащі, з яких важко вибратись. А правда проста.
Принаймні так у нашому світі. Можливо, в якихось паралельних світах (якщо вони існують) все по-іншому, можливо, там все йде в напрямку до все більшої складності, а можливо, по понеділках ускладнюється, по вівторках спрощується, а по середах годину так, а наступну годину - якось інакше. Може у якомусь з цих світів зранку краплі води у невагомості збираються у сфери, в обід - у піраміди, а під вечір групуються у вигляді мініатюрних бюстиків Джорджа Вашінгтона. А твердження тим більш істинне, чим воно більш заплутане - хтозна? Нам те не відомо, бо всі живемо тут - у нашому Всесвіті.

Хоча ні, мені іноді здається, що не всі. Особливо коли дивлюсь на сучасне українське життя... Думаю, не тільки такі, як я, втрачають мову від його споглядання. Підозрюю, що по всій Європі й США чути стук випадаючих щелеп. Купа відкритих справ щодо злочинів на Майдані, бурхлива робота по розслідуванню, стоси папок, море коштів, потрачених на суддів-прокурорів,... і жодного винного за два роки, а люстрація закінчилась, не почавшись. Це українська реальність. І поряд - переможні телевізійні реляції про феноменальні успіхи Генпрокуратури і реформу судової системи. Це паралельна Україна.
Телеконференції й виступи владних тіл на тему «Держава високими темпами очищається від корупційної корости, наближаючись до європейських стандартів» -паралельна Україна. А це - «Добро пожаловать в реальный мир (©)»: у 2015 Україна на 130 місці з 168 по результатах світового індексу сприйняття корупції (на 1 бал краще, ніж в минулому році). Це найгірший показник в Європі. Кращі нас Того і Габон, а Ботсвана, схоже, взагалі недосяжна. В морі корупції безслідно тонуть надані Заходом кредити. Високі посадові особи світяться у безлічі корупційних скандалів, деякі з яких сягають мільйонів і мільярдів,... і жодного винного серед цих «мільйонників-мільярдників». Арештовано кілька дрібних «тисячників», але не факт, що справи тихо не згаснуть. Безвізовий режим Європою відкладено...

Дивлюсь ось «ККК» (Казки Кабмінівського Кролика): «Ми - корабель, що йде крізь бурю, бороздя просторы Большого теат..., тьху, латаючи пробоїни серед бурхливих хвиль. Растьот процент жиров у маслє (©), реформи йдуть, подолана корупція в верхах»... Красиво так, душевно, слово на слово нанизується - мов теплою, приємною павутиною тебе обплутують. А у мене відчуття, що малюються епіцикли на деферентах. Бо у вікно бачу іншу реальність: якщо й растьот щось - то лише ціні. Реформ, які б допомогли змиритись з цим, не бачу, а от «подолану» в верхах корупцію все ще спостерігаю...

Рухатись в житті «по прямій», керуючись правдою, важко. Ні, Ієшуа правий - це завжди легко й приємно на рівні духу. А от на тілесному рівні часто пов'язано з конфліктами, фізичним дискомфортом, стражданнями, а іноді й загрозою для життя. Хто не вірить - запитайте у Надії Савченко. Пересічна людина слабка, тому часто йде «по кривій» чи «по ламаній». А оскільки така поведінка конфліктує з совістю, дивним феноменом, який інтуїтивно відчуває істину, то людина намагається виправдатись (в першу чергу - перед собою, бо конфлікт з совістю впливає на самооцінку). Виправдання ці такі ж звивисті, як і поведінка, яку вони вигороджують. А сама виправдальна поведінка теж потребує виправдань, для яких теж треба підшуковувати аргументи... І множаться епіцикли на деферентах. Туті взагалі багато підтасовок і пересмикувань, які на перший погляд є взірцями так званої побутової, життєвої мудрості. Ось деякі з найбільш поширених формул:

1) «Не надо усложнять. Не парься, расслабься. Будь проще, и люди к тебе потянутся». Хто хоч раз у своєму житті не чув таких слів? На перший погляд йдеться про думки і вчинки за правдою, яка проста й ясна. Насправді мова не про те, що слід мислити просто і ясно, а про те, щоб взагалі не мислити. Не задумуватись над своєю поведінкою, не оцінювати її, «розслабитись» і «не паритись».

2) «Ваші прямолінійність і простота - то незрілі форми мислення, максималізм, характерний для підлітків». Пересмикування. Підліток своєю ще напівдитячою, не зіпсованою душею відчуває неправду і бачить істину як ціль. Але через брак досвіду він необізнаний в деталях. Йому здається, що це рух по асфальтовому шосе з пункту А у пункт Б. Насправді часто на шляху траншеї, колючка і купа мін. Але це означає лише те, що нам, дорослим, потрібно брати це до уваги, а не відмовлятись від руху до цілі.

3) «Розмови про простоту і ясність правди - наївність. В житті іноді пряма - не найкоротший шлях. Щоб дістатись цілі, іноді доводиться звертати з дороги, йти в обхід і чимось жертвувати. Це життєва дипломатія!». Дійсно, в реальному житті (а особливо в політичному) досягнення цілі - часто складна шахова партія. Але в шахах гравець націлений на виграш, і його хитра тактика завжди цьому тільки на користь. В житті ж часто не так: той, хто надмірно захоплюється хитрою дипломатією, ризикує непомітно втратити за нею ціль. Або й ще гірше - розучитися її відчувати. Тому просту і ясну ціль треба тримати в голові постійно. А ще буває й так, що всі рокіровки й вигадливі ходи - лише димова завіса. Прибери її, і виявиться, що ціль гравця - не виграш партії, а щось зовсім інше...

Ось політики переконують мене, що грати ясно й зрозуміло, нарощуючи перевагу, відтісняючи ворожого короля і оголошуючи йому шах, не можна. Нас врятує тільки дуже заплутана гра, недоступна розумінню простих смертних. Що шлях до перемоги - введення дивних фігур типу ферзя-прокурора, який не саджає злочинців, Вінницького поліцейського пішака, що симпатизує противнику, чи Мінського переговорного слона - кума ворожого короля. А рокіровка ворожого коня-душогуба з Донецька на троянського коня з Києва - то геніальний хід, Фішер відпочиває. Мені дуже хочеться в це повірити, та чим більш заплутаними і дивними стають ходи, тим частіше згадується «Pluralitas non est ponenda sine neccesitate». І все більше гризе підозра, що шахісти не геніальні. Звісно, я жену від себе підлі зрадофільські думки про те, що шахісти взагалі не націлені на перемогу. Або на перемогу, але не нашу. Або дуже зацікавлені в перемозі своєї команди, але їхня «своя» команда - не моя. Чи взагалі грають не в шахи, а в зовсім-зовсім іншу гру, в свою якусь.

Одне знаю: у нашому Всесвіті рулює закон дідуся Оккама, і якщо хтось нагромаджує сотні слів у відповідь на просте питання, у мене виникає підозра - бреше. Якщо дядя в костюмі довго й талановито переконує мене, що за вікном інше, ніж я там бачу, то я врешті можу навіть почати вірити, але той вредний дідусь шепоче мені: «Брехня!». Якщо поважні люди на поважних посадах розробляють хитромудру програму боротьби з корупцією, яка передбачає першим пунктом введення корупціонерів в антикорупційний комітет, другим - пом'якшення антикорупційного законодавства, третім - перелік виключень для виключних персон, четвертим - відстрочення відповідальності, а двісті тридцять п'ятим - повне зникнення корупціонерів як класу, то закон «лезо Оккама» сигналізує: програма - лайно (поважні дяді, ймовірно, - з того ж матеріалу).

Та біс з ними, хитрими політиками. Як там кажуть - «Риба гниє з голови»? То, мабуть, серединка чи хвіст точно кращі! Спробуємо переконатись. Для початку глянемо на черевце рибки, десь ближче до анального плавника і пошукаємо приклади зі сфери, як би це пом'якше... шоу-бізнесу.

Бачимо радісну Ані Лорак з двома самоварчиками, подарованими за виступи в Росії. Перед публікою, яка схвалює анексію Криму і підтримує знищення «украинских фашистов». А це вона в Москві на «Дне Защитника Отечества». «Отечества», яке розпочало неоголошену війну з Україною, народною артисткою якої вона вважається. А це «защитники», яких вона розважає, дехто з них, можливо, тільки вчора повернувся з «Новоросії» і ледь встиг відмити руки від крові українців. Запитайте її, як таке можливо, і у відповідь, швидше за все, почуєте щось на кшталт «Не надо упрощать, при чем тут это? Это миссия доброй воли, артисты должны наводить мосты, сеять разумное, доброе, вечное, бла-бла-бла».

А істина проста: «Перед тобою вороги, які вбивають громадян твоєї країни: прямо, чи опосередковано - підтримуючи проти неї агресію. Вони вважають себе правими і не відчувають розкаяння». І нормальна людська совість, чутлива до цієї простої істини, так само просто запитала б у Ані: «А якби вбили когось з твоїх рідних чи близьких, ти поїхала б виступати перед вбивцями і приймати з їх рук подаруночки-самоварчики?».

А ось всім відомий Потап (той, що з Настею) під час його всім відомого виступу в Москві на церемонії вручення музичної премії RU.TV. Травень 2014. Крим захоплений. На сході руссо-турісто зривають наші прапори, український депутат Рибак гине страшною смертю - головорізи Гіркіна спорюють йому живота і засипають піском. На Донбас з Росії йдуть потоки зброї і вбивць. Від російських снарядів і куль гинуть наші хлопці. На українських землях Кремль при тотальному схваленні свого населення ліпить «Новороссію», а російська телепропаганда віщає про «українських фашистів» і «київську хунту»... Потап виходить на московську сцену, прилюдно знімає штани і проголошує, звертаючись до залу: «Официально от всех украинских артистов: Россия, спасибо, что вы нас принимаете!».

Не знаю, може всі українські артисти й правда його туди делегували з такою почесною місією? Хто у нас тут серед дописувачів артист? Сашко Лірник? Цікаво б спитати, чи уповноважував він Потапа від свого імені знімати штани перед московською публікою і дякувати росіянам за те, що вони все ще не гидують українськими артистами?

Але Потап не промовчав - відповів на звинувачення таких, як я. Думаєте, визнав, що «якось невдобно получилося»? Ага... Ось його відповідь: «Ганьба вам, шановні! Ганьба! За те що нам, найзавзятішим Українцям, говорите такі слова! Нам з Настею - киянам, які знявши штани, сміються над дупоцілуванням та міжнаціональною ворожнечею! Ви паплюжите святе - гумор!». Я зрозумів: це таким, як я, повинно бути соромно. Це ми зганьбили себе, не знявши разом з ним штани. Потап, а публіка в залі зрозуміла, що насправді то ти так насміхався? Взагалі, хтось, окрім тебе, те зрозумів? Якщо ні, то може варто було запросити на сцену когось з росіян і, знявши перед ним штани, смачно поцілувати в дупу, дякуючи при цьому Росії? А ще краще, щоб дупа була якась національна - чеченська там чи бурятська. Думаю, тоді ясніше проявилась би ідея цього флеш-мобу: насмішка над дупоцілуванням і національною ворожнечею. І варто було б конкретизувати, над якою саме національною ворожнечею був той сміх. Над тим, як ця ворожнеча спонукала росіян спороти живіт Рибаку? Чи над хохлами, які розпалили ворожнечу до росіян на пустому місці: подумаєш - Крим анексували, подумаєш - українців вбивають? Смішно ж, хіба нє?

Словом, як у Подев'янського: «Ви хотіли пожартувать, але у Вас не вийшло». Не вийшло, бо «жарт» - незграбна спроба замаскувати простий факт: заради грошей і сумнівного успіху у сумнівної публіки ти смачно харкнув в обличчя сивої матері і висрався на дитячі могили. Всі спроби якось хитромудро виправдати це безнадійні, бо факт занадто простий і ясний. Як істина.

А може я занадто прямолінійний, треба бути більш гнучким: «Просто бізнес - нічого особистого»? У всьому ж світі шоу-бізнес такий. Та чи так це? Ось американська актриса й співачка Скарлетт Йохансон, єврейка за походженням. Вона, звичайно, не така всесвітньо знаменита, як Ані Лорак чи Потап (всього лише участь у 161 фільмі, кілька «Золотих глобусів», та ще іменна зірка на Голлівудській «Алеї Слави»). Можливо, тому й мислить занадто просто - отримавши фінансово дуже привабливу пропозицію від компанії, що бойкотує Ізраїль, відповіла: «Я єврейка. І за усі гроші світу я не піду проти мого народу». А це співак і актор Вахтанг Кікабідзе, колись шалено популярний в Росії. Після російсько-грузинського конфлікту 2008 року скасував свої ювілейні концерти в Москві і більше не відвідував Мордор. Теж рідкісний примітив. Правда, Потап?

Але це ще не кінець історії. Бо її продовження - про хвіст рибки. Тобто про більшість з нас. Ось мої знайомі дивляться «Голос країни», де цей Потап, по-царськи розвалившись у червоному кріслі журі, карає й милує, виносячи вердикти конкурсантам-співакам. Спитав у них, як можна дивитись «Голос», коли там Потап? І отримав відповідь: «Ну, як професіонал він непоганий. І дуже хороший продюсер - тому більшість конкурсантів мріють попасти саме до нього». Це якраз зрозуміло: молодий артист хоче «розкрутитися», мати успіх у широкої публіки, і заради цього готовий пожертвувати всім. Але чим тоді він кращий від «дупоцілувальника московського бомонду»?

Та бог з ними, з підростаючими маленькими потапчиками, але ж мої знайомі не такі - вони підтримували Майдан, а молодий хлопчик-студент мало не загинув від рук «Беркуту», рятуючи поранених. То звідки ж у нас ця схильність обманювати власну совість, маскуючи пряму і ясну істину - «душевна гнилість і продажність не можуть бути виправдані ніяким професіоналізмом»? Хтось, мабуть, обуриться моїм «нас», бо він, мовляв, особисто не такий і до шоу-шльондр ставиться так, як вони того заслуговують. Але чи готовий він підтвердити, що завжди й у всіх ситуаціях не намагається «накрутити епіцикли» на пряму і ясну істину, що ніколи не виправдовує власну душевну слабкість «складними обставинами», слухає голос власної совісті і слугує інтуїтивно зрозумілій, простій істині? Особисто я не готовий. Намагаюсь, але виходить не завжди...

Звичайно, всі грішні в різній мірі. Якийсь підлий щур обікраде солдатів на передовій, наваривши сотні тисяч на гнилій амуніції з завищеною ціною, а якась добра бабуня лише за 50 гривень поставить галочку за «потрібного» кандидата. Хтось дасть на лапу «кому треба» («бо ж як інакше дитині до інституту поступити?»), обурюючись потім у Фейсбуці корупцією в державі, а хтось в нічному клубі пару тисяч прогуляє, але пожаліє сто гривень на допомогу тим, хто захищає його розслабон у промерзлому окопі під вогнем. А комусь просто в лом прийти на вибори, коли, можливо, кілька голосів вирішать, чи пройде у владу чергове стерво. І всі, будьте впевнені, або знайдуть складні, «переконливі» виправдання своїй поведінці, або намагатимуться цим «не паритись».

Мільйони цих маленьких поступок власній слабості і великих злочинів проти власної совісті підсумовуються, і ось ми вже побрели зовсім убік від прямої дороги, про яку мріяли. І тоді сотня молодих, наївно-романтичних людей, що не розучились дивитись прямо в очі правді і вірити своїй совісті, кладуть свої життя під кулями снайперів, щоб випрямити ці криві стежки і знову вивести нас на пряму дорогу. Завелика ціна для прозріння. Тим більш, що основне , що треба мати на увазі, коротко, майже як у Оккама, стиснуто в сім простих слів: «Слава Україні! - Героям слава! Україна - понад усе!».

Більшості з нас достатньо лише такого нагадування. Все ж таки ми не росіяни і не «маленькі українці», як казав один відомий поціновувач бджіл і глечиків, ми вже переконались - від нас багато що залежить. Навіть так: тільки від нас все й залежить. Але декого, чия совість вже остаточно переможена баблом, ніякі моральні проповіді не змінять. Їх повинні змінити ми - більшість. І не проповідями. Взагалі, думаючи про таких, мені хочеться, щоб «Лезо Оккама» перестало бути просто красивим образом. Щоб перетворилось якщо не в реальне лезо бритви, то хоча б у дрючок чи батіг, яким би невидима рука невидимого дідуся Оккама шмагала б їх, як тільки намагаються стягнути Україну вбік з дороги - у ями та кущі. Хоча комусь і батога буде замало - боюсь, потрібен буде обух Оккама.