Біля мого будинку магазинчик відкрився. Невеличкий, затишний, із приємним персоналом. Хлопець-власник – іноземець, араб. Стрункий, вродливий. Працюють разом із високою і гарною дівчиною. Продають здорову їжу. І я туди почала заходити. Не те, щоб адепткою була, але періодично в мене трапляються глюки, і тоді я сім років не їм м'яса, наприклад). Або півроку не вживаю продуктів із глютеном). Це щоб жити було не сумно). Тому що мені краще від чогось відмовитися повністю, аніж дозувати.

Але мова про інше. Я дуже люблю отакі крамнички "біля під'їзду". Щоб купити щось на вечір і, максимум, на ранок. Щоб тебе знали і знали твої смаки. Щоб тобі залишили твій улюблений кефір, який швидко розбирають, тому що він ДУЖЕ смачний. Я такий пила лише в дитинстві. І щоб купити дві цукерки, тому що я не по солодкому, але іноді хочеться. І щоб скуштувати хліб із новим смаком.

Сказати, що я люблю туди заходити – нічого не сказати. Там є два столики, де можна випити чай, каву, сік, з'їсти тістечко, печиво, цукерку. Я заходжу, п'ю чай, розмовляємо.

І все мене там влаштовувало. Абсолютно. Окрім одного – я не могла розрахуватися карткою. Не було терміналу. І в перше своє відвідування запитала в них:

– А чому немає терміналу? Це ж так зручно! Мені принаймі.

Дівчина до хлопця:

– Треба нам усе-таки термінал. Люди ж просять...

Пройшло днів 10. Сьогодні заходжу – термінал! І залишений для мене йогурт. І кефір.

– Ми вам уже другий день залишаємо, а вас немає!

А мене не було в місті. І мені приємно, що вони пам'ятають. І я ладна купити в них весь кефір).

От за них я вийду на будь-який пікет. Так що краще їх не чіпати).