"Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує.

Дещо гірше ті правителі, які вимагають від народу його любити і прославляти.

Ще гірші ті правителі, яких народ боїться, і гірше всіх ті правителі, яких народ зневажає".

(Лао-цзи "Мистецтво довіряти оффшору", близько 2600 р. до Ери сліпих трастів)

Автора цих слів не обходить, що нинішній президент країни володіє бізнесом, що розташований у країні-агресорі та сплачує там податки. Позбавитися того активу, навіть за великого бажання, дійсно не просто.

Керівники його компаній мають законне право використовувати легальні способи мінімізації податків тут в Україні. Але під час війни - це найгірше, що може дозволити собі президент, який забувся, що він гарант дотримання Конституції і Верховний головнокомандувач країни, яка веде війну, а не олігарх за сумісництвом. А у поєднанні з кришталево чистою законослухняністю його підприємства у північно-східному Мордорі це виглядає ще більше огидно.

Проблема не в тому, що порошенківські оффшори відкривалися звичайним, буденним порядком, коли країна вмивалася кров'ю своїх героїв. Проблема в тому, що за 2 роки війни президент має не так багато, що кинути на іншу шальку терезів, виправдовуючи свої дріб'язкові бізнес-інтереси. Особливо на тлі нечуваної жертовності добровольців на фронті та волонтерів у тилу, які віддавали навіть більше ніж останнє заради захисту Батьківщини - свої життя.

Нехай би його ім'я прикрашало обгортки смачних цукерок. Нехай би він тримався мертвою хваткою за кишеньковий телеканал. Нехай би очолював вітчизняний список "Форбс".

Але якби мірилом його діяльності стали б також і інші справи - якби у в'язницю сів табун поплічників Януковича, провини яких більш ніж очевидні, а їх незаконно надбані активи пішли б у бюджет. Якби прокурорське ОЗУ Шокіна рахувало б рисові зерна у тарілках Лук'янівського СІЗО, а не власні діаманти у кабінетах на Різницькій. Якби Ахметов вів переговори не про нового прем'єра, а про угоду зі слідством через звинувачення у фінансуванні сепаратизму. Якби генерали, що продовжують грабувати армію на фронті та на полігонах відправлялися б з Широкого лану не на гауптвахту, а хоча б у Менську колонію їсти там той непотріб, який вони продовжують закуповувати під виглядом пайків. Якби керівником фіскалів працював чесний, професійний патріот, а не такий самий "мінімізатор" з запасними квартирами мимо декларації у лондонському Сохо, що зараз кришує весь конвертаційний бізнес. Якби в кайданках з-за грат милувалися б красою Волинських лісів десяток високопосадовців з МВС, СБУ та ГПУ, що по-справжньому керують бурштиновою лихоманкою, а не група місцевих аборигенів, які не мають інших джерел заробітку. Якби ми не закуповували вугілля у терористів, відбираючи крихти пенсії у тих, хто вимушено залишися на окупованих територіях, а припинили б освітлювати Крим ще 1,5 року тому. Якби ми не говорили б зараз про помсту, а пишалися б відновленням Законності. Якби ми не дискутували б про кордони можливого у зрощенні політики і бізнесу, а говорили б про створення нових можливостей для чесного, прозорого та захищеного від корупції підприємництва. Якби президент своїм власним прикладом унеможливив навіть натяки на корумпованість свого найближчого оточення, а пишалися б відновленням Справедливості у судах...

Ющенко хотів, щоб його любили. Янукович вирішив, що його будуть боятися. Ситуація навколо оффшорів Порошенка жахлива тим, що вона довела людей до крайньої точки несприйняття - вона примушує нас сміятися. А від висміювання до зневаги - один крок.

Попередників Порошенка спочатку висміювали. Потім зневажали. Потім викидали на смітник.

Чому переважна більшість українців так болюче сприйняли, нажаль, черговий скандал навколо неочевидних, але можливих зловживань президента та його команди? Тому, що його репутація вже готова для такого сприйняття. У цьому не тільки його власна трагедія. Але всіх нас.

Справжній Лідер нації, який би достойно ніс прапор Революції Гідності не допустив би такого знецінення як своїх власних чеснот, так і рис, притаманних посаді. Той випадок, коли створювана роками репутація вже не приносить дивіденди, а навпаки - кидає тінь навіть туди, де все добре видно у яскравому світлі журналістських софітів.

Піщаний годинник, яким відміряно шанси, що народ видав Порошенку, тріснув. Довіра вислизає з рук. Повага втрачається. Терпіння закінчується. Можна скільки завгодно безглуздо звинувачувати опонентів у веденні "гібридної інформаційної війни", але коли ти сам завдаєш своїй країні удару в спину, не ображайся, що країна обирає між висміюванням чи зневагою. Йде час останніх можливостей. Не для Порошенка. Для країни.

Україна повинна примусити свого президента зберегти репутацію. Не його. А свою.