Публічне оголошення Романа Безсмертного про вихід із Мінського процесу є достатньо показовим, навіть якщо причина його виходу з Мінська не лише Мінськ, а бажання сфокусуватись на партійному будівництві. Є показовим принаймні з двох міркувань.

По-перше, найпрофесійніші та найдосвідченіші перемовники рано чи пізно опускають руки, коли бракує стратегічного бачення чи достатньої готовності з ним ділитись. Або коли декларовані цілі вступають в явну контру з недекларованими. Коли треба тримати лінію на швидку реінтеграцію, бо так правильно для державного діяча і договороздібного партнера Заходу, але здоровий глузд підказує, що швидка реінтеграція сьогодні – це реінтеграція на умовах Росії. І говорімо відверто: поки плюсів від тимчасової заморозки у конкретних політичних лідерів України буде більше, ніж плюсів від реінтеграції, для чого тоді натискати на педаль газу в мінському, нормандському чи ще якомусь форматі?

По-друге, будь-яке волонтерство має межі, навіть якщо воно дипломатичне, і навіть якщо воно спрямоване на відновлення суверенітету та територіальної цілісності країни. Коли перемовники, умовно кажучи, сплять по шестеро в одній кімнаті чи літають до Мінська за свій кошт (не в чартер же Пінчука постійно напрошуватися), це теж рано чи пізно починає виснажувати.

Роман Петрович до останнього був одним із тих переговорників, яким вдавалося підтримувати "конструктивний" образ України в мінському процесі – саме такий образ від нас постійно просять дружні до України західні партнери. Це, зокрема, означає здатність постійно генерувати ідеї і бути спроможними нав'язати дискусію не тільки в руслі "від чого відмовляється Україна", але й у руслі "що пропонує Україна". Вже за це варто йому просто по-людськи подякувати.